Світ без Аїда виявився… тихішим.
Не кращим.
Не світлішим.
Просто порожнішим.
Селена прокинулася ще до світанку в маленькому домі на краю смертного міста. Дах протікав, підлога скрипіла, а вікно виходило на вузьку вулицю, де пахло хлібом і попелом. Вона обрала це місце навмисно — тут ніхто не знав її імені. Тут не шепотіли про короля Пекла. Тут не боялися її погляду.
Тут вона була просто жінкою.
Вона вчилася жити без нього в дрібницях.
Не озиратися, коли повітря темніло.
Не чекати дотику, що завжди був неминучим.
Не здригатися від тиші ночі.
Найважче було з ліжком.
Воно було надто вузьким.
Надто холодним.
І жоден сон не приходив без тіні його присутності.
---
Вдень Селена працювала.
Спершу — у травниці, що не ставила зайвих питань. Потім — у майстерні, де лагодили речі й долі майже з однаковою вправністю. Її руки швидко запам’ятовували рухи, а серце — біль чужих історій.
Люди тягнулися до неї.
Вона слухала.
Вона допомагала.
Вона не судила.
І з кожним днем у ній прокидалося щось нове.
Не пекельне.
Не божественне.
Своє.
---
Уночі сни змінювалися.
Тепер у них не було трону, корон і вогню. Лише поле між світами — і вона стояла там сама. З-під її ніг проростав світло-темний візерунок, ніби земля визнавала її право бути тут.
— Ти більше не належиш нікому, — казав голос. — Навіть йому.
Вона прокидалася з прискореним серцем.
— Я знаю, — шепотіла в темряву. — Але це не значить, що я забула.
---
Минали тижні.
Селена навчилася відчувати небезпеку за мить до її появи. Вона бачила тріщини в магії, якими користувалися боги. Вона могла закривати їх — не силою, а волею.
Її нове життя було простим.
Але в цій простоті зріла сила, яку ніхто не передбачив.
Навіть Аїд.
---
Вона стояла на ринку, коли світ навколо раптом затремтів.
Люди не помітили.
А вона — так.
Повітря стало важким. Знайомим.
— Не зараз, — прошепотіла Селена. — Я ще не готова.
Але десь далеко, між світами, король Пекла зробив крок ближче.
І її серце — зрадницьки — відповіло.
Бо навіть у новому житті без нього…
він усе ще був частиною її долі.
---