Розділ 31

Селена зникла так, як зникають лише ті, хто не хоче, щоб їх знайшли.

Без спалаху.
Без прощання.
Без слідів, які могли б належати богам.

Лише порожнеча — дивно тиха, майже чемна.

Аїд стояв на місці, де ще мить тому відчував її тепло. Повітря тут було іншим: не небесним і не пекельним. Смертним. І саме це зводило його з розуму.

— Вона жива, — сказав він у порожнечу.

Не запитував. Знав.

---

Він рушив не шляхами богів — він пішов шляхами людей.

Старі дороги, що пам’ятали кров і клятви. Забуті міста, де легенди жили в шепоті. Ринки, де долю міняли на монети, і кордони, які не захищали ні від любові, ні від страху.

Скрізь, де проходила Селена, лишався слід.

Не магічний.
Емоційний.

Він відчував її в дрібницях: у подряпаних дверях заїзду, де вона ночувала; у воді колодязя, що здавалася теплішою; у чужих поглядах, повних здивування.

— Жінка з вогнем в очах, — казали люди. — Не боялася нічого.

Аїд стискав пальці.

Завжди така.

---

У горах слід став чіткішим.

Там, де смертні не ходили без причини, вона залишила відбиток своєї волі. Зламані пастки. Зруйновані печаті богів. Кров — не її, а тих, хто вважав, що зможе її зупинити.

— Вона вчиться, — тихо мовив Аїд. — І стає небезпечною.

Йому не було страшно.

Йому було гордо.

---

Та чим ближче він підходив, тим важче дихалося.

Бо разом зі слідами Селени він відчував і чужу присутність.

Стару.
Холодну.
Ту, що не належала ні богам, ні людям.

— Вони теж йдуть за тобою, — прошепотів він у вітер. — Але ти не будеш сама.

---

Коли Аїд знайшов місце її зупинки — покинуте святилище, зруйноване ще до приходу Олімпу, — він зупинився.

На камені було вирізьблено символ.

Її символ.

Вибір.

А під ним — слова, подряпані ножем:

«Я маю знайти себе. Не шукай мене — або йди до кінця».

Аїд усміхнувся.

Темно.
Небезпечно.
Закохано.

— Я ніколи не йшов наполовину, Селено.

І ступив усередину тіні, знаючи: попереду не лише вона.

А й правда, яка може знищити навіть короля Пекла.

---