Розділ 27

Після того ранку Пекло знову стало слухняним.
Занадто слухняним.

Аїд стояв на балконі своїх покоїв і дивився, як внизу рухаються тіні, виконуючи його волю. Він відчував кожен рівень свого царства, кожен шепіт, кожен страх. Але вперше ця всесильність не приносила спокою.

Бо думки знову і знову поверталися до неї.

До Селени.

Вона спала за його спиною — тепла, жива, справжня. Її подих був рівним, а на обличчі застигла тінь довіри. Саме вона різала найглибше.

Я не маю права…
Я не можу дозволити собі…

Аїд стиснув кам’яні перила так, що вони вкрилися тріщинами.

Король Пекла не боявся війни.
Не боявся богів.
Не боявся кінця світів.

Він боявся втратити її.

---

Він пам’ятав момент, коли це сталося. Не в тронному залі. Не в бою. Не в люті.

А тоді, коли Селена, напівсонна, потяглася до нього і прошепотіла:

— Ти тут…

Наче боялася, що він зникне.

Саме тоді його серце — те, що мало бути каменем, — тріснуло.

---

— Ти мовчазний, — сказала вона пізніше, підійшовши до нього. Її пальці ковзнули по його спині. — Ти завжди такий після того, як стаєш… справжнім?

Він не одразу відповів.

— Я не звик бути тим, кого можуть поранити, — нарешті сказав він.

Селена підвела на нього погляд.

— Я не твій ворог.

— Саме тому ти небезпечна, — глухо відповів Аїд. — Ворог завжди зовні. А ти — всередині.

Він торкнувся своєї грудей, там, де серце билося надто голосно для безсмертного.

---

Вона мовчала кілька секунд, а потім сказала:

— Ти думаєш, я не боюся? Я смертна. Я живу з цим страхом щодня. Але я все одно обираю бути тут.

Він подивився на неї — по-справжньому. Не як на пророцтво. Не як на мішень богів. Не як на спокусу.

Як на жінку, яка вже тримала його серце в руках — і ще не розуміла, наскільки.

— Якщо вони вдарять по тобі через мене… — почав він.

— То ми вдаримо у відповідь разом, — спокійно відповіла вона. — Але не відштовхуй мене, Аїде. Це болить більше, ніж будь-яка кара богів.

Її слова були тихими.
І саме тому — нестерпними.

---

Тієї ночі він не торкався її. Лише тримав, притиснувши до себе, ніби це могло захистити від усього. Селена відчула, як він напружений, як щось у ньому бореться саме з собою.

— Ти не зобов’язаний бути бездоганним, — прошепотіла вона. — Ти можеш бути живим.

Аїд заплющив очі.

Живим.
Це слово лякало більше за смерть.

Бо живе серце можна поранити.

І його — вже поранили.