Розділ 26.

Пекло більше не було безпечним.

Селена відчула це ще до того, як пролилася перша кров. Повітря стало густішим, ніби сам простір наповнився чужою волею. Вогонь горів нерівно, тіні рухалися самі по собі, а шепіт — тихий, підступний — проникав у свідомість.

— Вони відкрили полювання, — сказала вона тихо.

Аїд стояв поряд, напружений, зосереджений, небезпечний, як натягнута тятива. Його рука торкалася руків’я клинка, але очі не відривалися від неї.

— Ти під моїм захистом, — сказав він. — Хто посміє торкнутися тебе — згорить.

— Це не демони, — Селена похитала головою. — Це щось інше.

Вона мала рацію.

---

Перший удар прийшов із тіні.

Світло спалахнуло — біле, різке, неприродне для Пекла. Селена не встигла навіть закричати, коли земля під ногами тріснула, і з неї вирвався символ — божественний знак полювання.

— Олімпійські гончі, — процідив Аїд. — Вони прийшли по тебе.

Фігури в білому й золоті виринали з тріщин простору, їхні обличчя були приховані, очі — порожні. Вони не говорили. Вони виконували наказ.

Селена відчула, як щось у ній відповідає на їхню присутність — сила, що збурювалася, мов жива.

— Я не хочу ховатися, — сказала вона, стискаючи кулаки. — Я не їхня здобич.

Один із гончих кинув спис світла.

Аїд зреагував миттєво.

Темрява вибухнула між ними, поглинаючи атаку, а сам він опинився перед Селеною, прикриваючи її тілом. Його плащ розправився, мов крила.

— Назад, — проревів він. — Вона — моя.

---

Бій був швидким і жорстоким.

Тіні слухалися Аїда, але гончі не відступали. Вони йшли вперед, не відчуваючи страху, не знаючи болю. Кожен їхній рух був спрямований лише на одне — дістатися до неї.

Селена відчула, як страх відходить.

Залишалася лише рішучість.

— Досить! — вигукнула вона.

Світ навколо затремтів.

З-під її ніг проріс темний вогонь, але з іскрами світла всередині — нова, небачена сила. Вона не була ні пекельною, ні олімпійською.

Вона була її.

Гончі зупинилися. На мить.

Цього вистачило.

Аїд знищив їх без жалю.

---

Коли тиша повернулася, Селена стояла, тремтячи, дивлячись на власні руки.

— Я… що це було?

Аїд підійшов повільно, ніби боявся налякати її.

— Ти стала мішенню, — сказав він. — Бо ти — ключ. Ти те, чого вони не передбачили.

— Тепер вони не зупиняться, — прошепотіла вона.

Він узяв її обличчя в долоні, змушуючи дивитися прямо в його очі.

— Тоді я не зупинюся теж. Я спалю кожного, хто назве тебе здобиччю.

Вона вдихнула, притиснувшись чолом до його.

— І якщо вони прийдуть знову?

Його усмішка була темною, небезпечною.

— Нехай. Бо з цього моменту ти не жертва, Селено.
Ти — причина війни.

Пекло відгукнулося гулом.

І десь високо, на Олімпі, боги зрозуміли: вони створили не просто загрозу.

Вони створили кінець своєї гри.

Пекло повільно заспокоювалося після сутички.

Полум’я знову горіло рівно, але напруга не зникла — вона осіла в повітрі, в тілах, у поглядах. Аїд зняв закривавлений плащ і мовчки рушив до своїх покоїв. Його рухи були повільні, стримані, але всередині ще вирувала лють — не від бою, а від страху втратити її.

Гаряча вода наповнювала кам’яну купіль. Пар здіймався, огортаючи його плечі, змиваючи бруд і кров, але не думки. Він сперся руками об край ванни, заплющив очі.

Вона могла загинути.

Ця думка розривала його сильніше, ніж будь-який удар.

— Аїде…

Її голос був тихим. Надто тихим для Пекла.

Він різко обернувся.

Селена стояла у напівтемряві — оголена, беззахисна і водночас неймовірно сильна. Світло від вогню ковзало її шкірою, ніби визнаючи її частиною цього світу. У її очах не було страху. Лише потреба. І рішення.

— Ти не повинен бути зараз сам, — сказала вона і зробила крок ближче.

— Ти не маєш тут бути, — хрипко відповів він. — Після сьогоднішнього…

— Саме після сьогоднішнього, — перебила вона. — Я хочу бути з тобою. Не як мішень. Не як пророцтво. Як жінка.

---

Він не торкнувся її одразу.

Лише дивився — жадібно, напружено, ніби боявся, що якщо дозволить собі дотик, світ остаточно втратить рівновагу. Вода у ванні тихо плескалася, пара огортала їх обох.

Селена підійшла ближче й опустилася у воду разом з ним. Її тіло торкнулося його — повільно, свідомо. Вона відчула, як він здригнувся.

— Ти граєш з вогнем, — прошепотів він, торкаючись її талії.

— Я вже згоріла, — відповіла вона і притулилася чолом до його. — Разом із тобою.

Його руки ковзнули її спиною, затрималися, вивчаючи, ніби він запам’ятовував її заново. Поцілунок був глибоким, повільним, сповненим темної ніжності — не жадібної, а потребуючої.

Це не було божевіллям.
Це було втіхою після війни.

---

Він притиснув її ближче, вода коливалася навколо їхніх тіл, світ зник за межами цього моменту. Їхні дотики були впевненими, але не поспішними — як обіцянка, як мовчазна клятва вижити разом.

Коли він підняв її з води й поніс до ліжка, Селена обійняла його за шию, дозволяючи собі довіритися повністю. Тут, у темряві його покоїв, між подихами і поцілунками, вони знову знайшли одне одного — не як король і смертна, а як дві душі, які відмовилися здаватися.

Пекло мовчало.

І вперше — не заздрило.

 ------

Селена прокинулася не від світла — у Пеклі воно ніколи не було м’яким, — а від відчуття тепла. Повільного, небезпечного, знайомого до тремтіння.

Її подих збився, коли вона усвідомила: Аїд був поруч. Надто близько. Його дихання ковзало її шкірою, губи залишали слід поцілунків нижче, ніж дозволяв спокій, але вище, ніж дозволяв розум.

— Аїд… — його ім’я зірвалося з її вуст напівсном, напівпроханням.

Він підняв голову, темні очі сяяли задоволенням і голодом.

— Ти знаєш, яка ти солодка? — прошепотів він, ніби це була таємниця лише між ними. — Ніби самі боги сховали в тобі заборонений нектар.