Розділ 22.

Її зізнання стояло між ними, мов тремтлива нитка світла у темному тронному залі. Аїд дивився на Селену так, ніби вона розірвала щось усередині нього — щось, що він так ретельно ховав під шарами холодної незворушності, залізної влади та вікової самотності.

Вона стояла перед ним, тендітна і водночас непохитна, з очима, які більше не боялися його темряви.

— Ти завжди тікаєш, коли тобі страшно, — сказала вона тихо. — А я не хочу, щоб ти тікав від мене.

Він повільно — надто повільно — вдихнув.
Вперше за століття темрява навколо нього здригнулась.

— Я не тікаю, — промовив він глухо.

— Ти тікаєш від почуттів, — м’яко, але впевнено поправила вона. — Від власної вразливості. Від того, що можеш мене… втратити.

Його погляд спалахнув небезпечно.

— Я не боюся нічого.

— Окрім мене, — шепнула.

---

На мить він завмер.
Лише мить — але цього було достатньо, щоб вона побачила правду.

Темний король, той, від чиєї тіні здригався підземний світ, не просто бажав її — він боявся її.

Точніше, боявся того, що вона з ним робила.

Вона стирала його броню.
Змушувала почуватись живим.
Змушувала мріяти.

І це лякало його більше, ніж війна, смерть і богівський гнів разом узяті.

---

— Селено… — його голос зірвався, грубий, напружений. — Ти не розумієш, що значить кохати мене. Це... небезпечно.

— Я вже з тобою. І не відвернулась. — Вона зробила крок ближче. — Я приймаю твою темряву.

Його щелепа стиснулася.
Очі потемніли, ніби в них зійшлася буря.

— Ти не знаєш, на що я здатен, коли починаю… відчувати.

Він схопив її за зап’ястя — не боляче, але так, що вона відчула, як пульсує його сила.
Він притягнув її до себе, так близько, що їхні подихи змішалися.

— Я можу зруйнувати все, до чого торкаюся. Навіть тебе. Особливо тебе.

— То дозволь мені вирішити, чи варте це ризику, — прошепотіла вона, торкаючись його грудей. — Бо я вже вирішила.

---

Його грудна клітка напружилась та піднялась у важкому, майже зламаному видиху.

— Я не повинен… дозволяти собі це, — зізнався він, і вона вперше почула у його голосі щось… людське. — Не повинен хотіти тебе так, як хочу. Не повинен віддавати тобі те, що ніколи нікому не віддавав.

Її пальці ковзнули по його щоки.

— Але ти вже робиш це.

Його очі закрилися на мить.
І коли він знову відкрив їх — у погляді не залишилося захисних стін.

Лише він.
Справжній.
Вразливий.
Небезпечний.

Закоханий.

---

— Селено, — прошепотів він, ніби це ім’я обпікало його. — Ти вже маєш частину мене. Ту, яка… може зруйнувати мене.

Вона всміхнулась крізь легке тремтіння.

— Я не хочу руйнувати. Я хочу бути поруч.

Він торкнувся її обличчя так, ніби боявся, що вона зникне, якщо торкнеться занадто сильно.

— Я боюся кохати тебе, — нарешті визнав він. — Бо коли я люблю… я не знаю меж.

— То люби мене без них, — прошепотіла вона, кладучи його долоню на своє серце. — А я триматиму тебе, щоб ти не загубився.

І в ту мить він вперше за дуже довгий час дозволив собі вдихнути не темряву — а світло, яке йшло лише від неї.