Розділ 21.

Селена стояла посеред коридору, ще відчуваючи на своїй шкірі тепло його пальців… і мороз, яким він розірвав момент, перш ніж він став небезпечним навіть для нього самого.
Вона вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти серце, але воно билося швидко, не слухаючись.

Її почуття стали надто сильними, надто гучними, надто очевидними.
І заховати їх більше не виходило.

Вперше за довгий час Селена не тікала від правди.

---

Вона повернулася у свою кімнату, але не встигла й кроку зробити всередину — за дверима вже стояла Мелія, одна з духів-охоронців. Маленька, легка, майже прозора, але з великими очима, що світилися занепокоєнням.

— Пані Селено… Ви повинні щось знати.

Селена напружилась.

— Що саме?

— Боги… вони незадоволені вашим рішенням. Вони вимагають, щоб ви визначились якнайшвидше. Пророцтво вже починає діяти. А це загрожує рівновазі.

Селена стиснула щелепи.

— Аїд знає?

Мелія похитала головою.

— Він приховує це. Від усіх. Навіть від себе.
Але боги… бачать усе.

Селена відчула, як у грудях наростає щось важке й болюче.
Страх?
Сум?
Чи те, що вона більше не могла заперечувати?

— Я маю сказати йому правду, — тихо вимовила вона.

Мелія здивовано підняла голову.

— Справжню правду?

— Так. — Селена вдихнула глибоко. — Чому я боюся вибору, чому я не можу бути певною… і чому мені так важко відірватися від нього.

Мелія зникла, залишаючи Селену саму з її рішенням.

---

Коли вона зайшла до тронної зали, Аїд сидів на темному троні, схрестивши руки. Його погляд був спрямований у порожнечу — але як тільки вона ступила всередину, він підняв голову.
І світ ніби зрушив.

— Ти прийшла, — сказав він.
Ніби боявся, що вона цього не зробить.

— Мені треба з тобою поговорити, — відповіла вона.

Він сів рівніше.
Напруга між ними стала майже відчутною.

— Говори.

Селена зробила кілька кроків уперед.
І зупинилася там, де могла бачити його очі.
Де він не міг сховатися за маскою короля.

— Я скажу тобі правду, Аїде. Усю.
Навіть ту, якої ти не хочеш чути.

Його погляд став темнішим. Але він кивнув.

— Я слухаю.

У Селени пересохло в роті, але вона змусила себе говорити:

— Я боюся цього вибору не тому, що не хочу бути поруч з тобою. — Її голос тремтів, але вона не зупинялася. — Я боюся… бо я вже почала віддавати тобі частини себе. Відчуття. Думки. Серце.

Аїд перестав дихати.

— Я боюся, що стану слабкою.
Що перестану належати собі.
Що ти поглинеш мене настільки, що я не впізнаю себе.

Вона зробила крок ближче.
Аїд дивився на неї так, ніби кожне її слово обпалювало його.

— Але я боюся ще більше… коли уявляю себе без тебе.

Тиша впала важка й гаряча.

Темрява навколо здригнулася.
Пекло слухало.

— Це… моя правда, — сказала вона. — Я не тікаю від долі. Я тікаю від того, що почуття до тебе роблять мене вразливою.

Аїд повільно підвівся з трону.

Його тінь, висока й небезпечна, накрила її.
Він ішов до неї так, ніби вже не стримувався.
І в його очах була буря.

— Селено… — її ім’я вирвалося з його грудей майже з болем.

Він торкнувся її щоки — так м’яко, так обережно, як він торкався тільки в ті моменти, коли забував, що він бог.

— А я боюся тільки одного, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Що ти скажеш цю правду… і підеш від мене.

Селена підняла руку і накрила його теплу долоню.

— Я нікуди не йду.

Його очі спалахнули.
Не гнівом.
А якоюсь глибокою, неконтрольованою полегкістю.

Пекло довкола затремтіло від напруження.
Між ними стало гарячіше, ніж будь коли раніше.
Бо правду вона сказала не тільки йому…

Вона визнала її для себе.