Розділ 19.

Селена не могла згадати, як саме опинилася у своїй кімнаті — двері зачинилися за Аїдом ще до того, як вона встигла вимовити бодай слово. Він пішов різко, майже втікаючи.
Король пекла.
Той, хто не тікає ні від смертних, ні від богів.
Але від неї — так.

Її серце билося надто швидко. Надто боляче.

Селена сиділа на краю ліжка, загорнувши плечі в тонку темну тканину, і дивилася в порожнечу кімнати, намагаючись зібрати думки докупи.
Вчорашня ніч палала в ній кожною клітинкою — і принесла те, чого вона боялася найбільше.

Почуття.
Взаємні.
Небезпечні.

Вона знала: якщо дозволить собі піти за ними — назад дороги не буде.

---

Коли вона вийшла в коридор, її зустрів Морос — тінь, що служила Аїду століттями. Він схилив голову, але його погляд був стривоженим.

— Пані Селено… Богам уже відомо.

Її серце пропустило удар.

— Що саме відомо? — запитала вона, хоча відповідь уже світилася в його очах.

— Що ви… важлива для короля, — обережно мовив Морос. — І що… стала частиною пророцтва, яке не мало збутися так рано.

Селена відчула, як під ногами похитнулася земля.

— Вони хочуть, щоб я зробила вибір? — голос став тихим, сухим.

Морос кивнув.

— Боги вимагають: або ви приймаєте свою роль у долі Аїда… або залишаєте його світ назавжди.

Селена вдихнула повітря, що пахло сіркою й тінями, і відчула, як холод розливається в грудях.

Цей вибір був неможливим.

Залишити пекло — означало втекти від того, що тягнуло її сильніше, ніж будь-яка сила в світі.
Залишитись — означало прийняти долю, що може зламати її… і його.

— А він знає? — прошепотіла вона.

— Він дізнається сьогодні, — відповів Морос. — На раді богів.

Селена стиснула пальці.
Вибір, якого вона боялася найбільше, став реальним.

Відступити — означало втратити його.
Прийняти — означало втратити себе.

Але доля вже шепотіла йому ім’я…
І це ім’я було її.

---

Вона стояла перед темними дверима залу ради, намагаючись заспокоїти серцебиття. Усередині сперечалися голоси — гучні, владні, божественні.

І раптом — тиша.

Двері повільно розчинилися.

Аїд стояв у центрі залу, темний, як буря. Його погляд одразу знайшов її — різкий, болісний, спраглий… і водночас відсторонений.

— Селено, — сказав він низьким тоном. — Ти маєш дати відповідь.

— Я знаю, — вона ступила вперед, відчуваючи, як її трясе зсередини. — Але це мій вибір. Не богів. І не твій.

Його очі блиснули. Не гнівом.
Сумішшю страху й надії, якої він ненавидів у собі.

— Якщо ти залишишся, — його голос зірвався, — ти приречеш себе на життя в тіні. І на постійну небезпеку.

— А якщо піду? — запитала вона.

Він мовчав.
Ще мить — і він би зламався.

Селена зробила крок до нього.

— Аїде… я боюся. — Її голос був тихим, але твердим. — Але більше боюся втратити те, що між нами народжується.

Він заплющив очі. Наче ці слова були найгіршим і найсолодшим покаранням.

---

Боги чекали.
Доля стискалася в один тонкий, пекучий момент.

— Я зроблю свій вибір, — сказала вона рівно. — Але не сьогодні.

Світ завмер.

Аїд дивився на неї так, ніби вона щойно змінила хід усіх світів.

І, можливо, саме так і було.