Розділ 16.

Селена йшла швидко. Майже бігла.
Коридори палацу Аїда змінювалися перед нею, мов лабіринт, що живе власним життям — але цього разу вона не намагалася знайти вихід.

Вона тікала.

Не від Пекла.
Не від демона, що перебіг їм дорогою.
Не від небезпеки.

Вона тікала від себе.

Від того, що сталося.
Від того, що майже сталося.

Її пальці досі пам’ятали жар його шкіри.
Її губи — його подих.
Її тіло — ту напругу, яка ледь не зірвалася у щось заборонене й солодке.

Вона мала бути розумною.
Обачною.
Сильною.

Але коли він стояв так близько…
Уся її сила розчинялась в його тіні.

«Що зі мною?»
Селена зупинилась, сперлася спиною на холодну стіну.
Стиснула кулаки, наче могла вибити з себе думки про нього.

Їй потрібне повітря.
Світло.
Бодай крапля спокою.

Та Пекло не давало спокою нікому.

— Втікаєш? — пролунав голос, і перед нею з тіні виринув демон Аріс, один із молодших охоронців трону.
Він був спритним, нахабним і занадто уважним для свого рангу.

— Не твоє діло, — відповіла Селена різко.

— А я думав, ти сміливіша, — Аріс зиркнув їй за спину. — Після того, як король ледь не поцілував тебе прямо в коридорі…

Селена напружилася.

— Ти стежив?
— Тут усі стежать, — криво посміхнувся він. — Коли вона — смертна, якій Аїд дивиться в очі так, як не дивився ніколи.

— Мені все одно, — відрізала вона і рушила далі.

Аріс раптом схопив її за руку.

— Будь обережна. Його бажання… темніші, ніж ти думаєш.

Вона рвучко вирвалася.

— Я можу впоратися.

— Краще сподівайся, що він не вирішить впоратися з тобою.

Його слова запеклися в грудях.
Але вона не показала цього.

Селена розвернулася і пішла, хоч ноги тремтіли від злості — на себе, не на демона.

---

Вона увірвалася до однієї з віддалених галерей — місця, де рідко бували демони.
Тут панувала напівтемрява, полум’я у світильниках мерехтіло м’яко, ніби шепотіло.

«Заспокойся. Просто… заспокойся.»

Вона заплющила очі.
Глибоко вдихнула.

І в ту ж мить відчула знайоме — майже неможливо сильне — тепло за спиною.

— Так ось куди ти втекла.

Їх розділяло кілька кроків.
Але вона відчула його, як відчуваєш бурю до того, як вона торкнеться землі.

Вона не оберталася.

— Я не тікала.

— Брехня, — голос Аїда був низький, майже хрипкий. — Ти втікаєш від того, що між нами. І від того, що ми обоє відчули.

Вона різко розвернулася:

— Тому що це неправильно.

— Це неминуче, — він зробив крок до неї. — І ти це знаєш.

— Я не хочу бути твоєю… — слова застрягли, бо вона сама не знала, як закінчити фразу.

Полонянкою?
Пророцтвом?
Прив’язаністю?
Долею?

Вона відступила.

А він — наблизився.

— Селено… — його погляд темнів. — Я відчуваю кожен твій крок. Кожен подих. Ти не сховаєшся від мене. І не сховаєшся від себе.

Він підняв руку.
Але не торкнувся її.
Пальці зависли біля її щоки, і цього було достатньо, щоб вона затремтіла.

— Скажи мені, — прошепотів Аїд. — Ти хочеш, щоб я відійшов?

Селена стиснула губи.
Подих урвався.

Її серце кричало одне.
Розум — інше.

— Я… не знаю, — тихо сказала вона.

Вперше його погляд спалахнув не ревнощами, не бажанням, а чимось схожим на… самоконтроль, який дав тріщину.

Він опустив руку.

— Ти можеш тікати, Селено.
Він розвернувся повільно, ніби кожен крок вимагав сили.
— Але лише доки я дозволяю.

І зник у тіні.

Селена опустила голову, стискаючи груди долонею, там, де біль змішувався з жаром.

Вона не тікала від нього.
Вона тікала від того, що відчувала поруч із ним.

А це було куди небезпечніше.