Розділ 12.

Пекло завжди реагувало на його настрій.
Коли Аїд був розлючений — стіни стогнали, тріщини палахкотіли, демони ховалися в тіні.
Коли він був спокійним — морок ліг рівно, вогонь дихав повільно, без загрози.

Але зараз…
Пекло не розуміло, що робити.

Бо сам Аїд не розумів своїх почуттів.

Селена йшла поруч із ним, і кожен її крок віддавався в його грудях. Наче вона була не смертною, а вогнем, що переплітався з його власним. Її присутність заповнювала зал, руйнувала порядок, до якого він звик тисячоліттями.

Пекельні варти, що стояли уздовж коридору, низько схиляли голови перед ним… і розгублено дивилися на неї.

Смертна.
Яка не тремтить.

Смертна.
Яка не мовчить.

Смертна.
Яка стоїть поруч із самим королем Пекла, наче має на це право.

Аїд зупинився перед великими вогняними дверима — у них пульсувала чиста сила.
Двері, які відчиняла лише його воля.

Він обернувся до неї:

— Це зал Могутності. Те місце, куди не заходить жодна істота без моєї згоди.
— Відчуваєш? — він розвів руки, і полум’я підкорилося його жесту, здіймаючись над головами і вигинаючись у вигляді гігантських крил за його спиною.
Володар Пекла.
У всій красі.

Селена відчула хвилю сили — настільки густої й важкої, що будь-хто інший давно впав би на коліна.
Але вона вирівняла спину.
Вдихнула.
І… не рухнула.

Він підняв підборіддя:

— Ти все ще не боїшся?

Вона вдивилася прямо в його очі — холодно-гарячі, суперечливі, небезпечні.

— Твоєї влади? Ні.
— Тебе? Теж ні.

Його брова ледь сіпнулася — небезпечний знак.
Жар у повітрі посилився.

— Ця сила, — він торкнувся полум’я, і воно слухняно змінило форму, — здатна знищити не лише смертних.
— Вона може стерти душі богів.
— Може вирвати світ із корінням.
— Ти повинна тремтіти від самої її присутності.

Селена зробила крок уперед.
Ще крок.

І опинилася просто перед ним.

— Але не тремчу, — тихо сказала вона. — Знаєш чому?

Він схилився ближче, наче хижак, якому цікаво, чому здобич не тікає.

— Чому ж?

— Бо сила без контролю — це хаос.
— А сила з серцем… — вона поклала долоню на його груди, просто там, де б мало бути серце. — Це вже щось інше.
— Це — ти.

Він різко захопив її руку, сильними пальцями обхопивши зап’ястя.

— Не смій мене прикрашати, смертна.
— Я не герой.
— Я — темрява.

Вона нахилила голову:

— Темрява теж може мати світло. Питання лише в тому, чи хоче.

На мить він знітився.
Так швидко, що будь-хто інший не помітив би.
Але вона побачила.

Він випустив її руку.

— Селено… — голос став глибшим, майже оксамитовим. — Ти не усвідомлюєш, наскільки близько стоїш до прірви.

Вона підійшла ще ближче, так що їхні тіла ледь торкнулися.

— Можливо.
— Але ти стоїш поруч.
— А значить, мені нема чого боятися.

Його очі спалахнули — не гнівом.
Чимось іншим.
Сильнішим.
Небезпечнішим.

Бажанням.
Пристрастю, яка могла стати прокляттям.
Пронизливим, хижим потягом, який він ніколи не дозволяв собі відчувати.

— Жодна жива душа… — він опустив голову, так що їхні дихання змішалися, — ніколи не говорила зі мною так.
— Ніхто.
— Ніколи.

Селена усміхнулася м’яко, ледве-ледве.

— Може, тобі просто настав час зустріти когось, хто не злякається твоєї тіні.

Він мовчав.
Наче шукав слова, яких не було.

Пекло гуділо.
Полум’я кружляло.
Темрява притискалася до стін, мов жива.

Але Селена стояла непохитно.

І тоді він прошепотів:

— Ти… небезпечніша, ніж будь-яка моя сила.

Вона підняла руку й торкнулася його щоки — так ніжно, що навіть пекельні двері здригнулися від цього дотику.

— А твоїй владі пора звикати до того, що я не боюся її.
— Я боюся лише того, що ти ніколи не дозволиш собі бути поруч зі мною… по-справжньому.

Аїд заплющив очі.
Глибоко вдихнув.

— Це… і є проблема, Селено.
— Я вже дозволяю.

Темрява навколо них здригнулася.

І Пекло зрозуміло:
Король змінився.

Через смертну, яка не боїться його сили.
І через це стала найбільшою з усіх загроз — і його серцю, і його трону.