Розділ 11.

Палац Пекла мав багато залів — темних, гулких, побудованих із чорного каменю, що пам’ятав тисячоліття. Але жоден із них ще не бачив того, що відбувалося зараз.

Селена стояла посеред головної зали, висока й пряма, з підборіддям, піднятим так гордо, ніби вона була богинею, а не смертною, яку привели до короля Пекла.
Навколо неї вирувала думка, сила, вогняна енергія — як буря, що не могла вибрати точку, у яку вдарити.

Аїд увійшов тихо, але темрява змінилася — впала на коліна перед його силою.
Селена — ні.

Вона навіть не покосилася в його бік.

Його це… лякало?
Ні.
Злостило.
Це слово більше йому підходило.

— Ти все ще тут, — промовив він, зупинившись за кілька кроків від неї.

— А ти очікував, що я втечу? — її голос був рівним, майже спокійним, але з ноткою виклику.

— Ні, — усміхнувся темно. — Я очікував, що ти схилишся.

Селена повільно розвернулася до нього.
Її каштанове волосся впало на плечі, очі сяяли — не від страху, а від внутрішнього вогню.

— Навіщо?
— Тому що ти — король Пекла?

Аїд звик, що це твердження змушує інших тремтіти.
Звик, що всі схиляються.
Звик до покірності, до шанування, до страху.

Тому він відповів так, як завжди:

— Так. Цього достатньо.

Селена зробила крок до нього.
Близько.
Непристойно близько, як для смертної, яка розмовляє з богом темряви.

— Для всіх — достатньо.
— Для мене — ні.

Його погляд звузився.

— Хтось повинен нагадати тобі, Аїде, — вона підняла руку й торкнулася його грудей двома пальцями.
— Що пектись можеш не лише ти.

Полум’я під ногами здригнулося.
І в цю секунду він зрозумів: вона робить це навмисно.
Провокує.
Штовхає.
Підбурює його силу, його терпіння… його бажання.

— Ти занадто смілива для смертної, — сказав він, хапаючи її зап’ястя й стискаючи, але не боляче — просто щоб змусити її відчути його владу.

Але вона не відсмикнула руку.
Навпаки — вперто підняла підборіддя.

— А ти занадто звик до того, що всі тебе бояться.

Він повільно, дуже повільно нахилився над нею.
Так близько, що вона відчула жар його шкіри, запах темряви і спеки, від якого хотілося або втекти… або віддатися.

— І ти не боїшся мене? — прошепотів він.

— Ні, — відповіла вона так щиро, що він на мить завмер. — Я боюся невідомості. Боюся помилитися. Але тебе?..
Селена злегка усміхнулася.
Нахабно.
Сміливо.
Фатально красиво.

— Тебе я хочу зрозуміти.

Ці слова ударили сильніше, ніж будь-яка магія.
Сильніше, ніж будь-яке пророцтво.

Рука Аїда, яка стискала її зап’ястя, повільно опустилася.
Наче він боровся з самим собою.

— Ти не схиляєшся… навіть тепер, — він торкнувся її щоки, великим пальцем проводячи по її шкірі, наче перевіряючи, чи справді вона така жива, як здається.

— Я не була створена для поклоніння, — прошепотіла вона. — Я була створена для того, щоб стояти поруч.
— А не під ногами.

Пекло загуло.
Трон здригнувся.
Полум’я підскочило до стелі.

І Аїд, король, бог, хижа темрява, яка боялася лише одного — втрати контролю — дивився на неї так, ніби вперше бачив світ.

— Селено… — його голос став майже людським.
— Ти не маєш уявлення, у що вплутуєшся.

Вона поклала руку на його плече.
Ніжно.
Рішуче.

— Досить ховатися за титулами, — сказала тихо. — Я не схиляюсь… бо ти не хочеш коритися долі.
А я не хочу коритися тобі.

Вона підняла його обличчя долонею — так, як ніхто ніколи не наважувався.

— Але я не проти йти поруч із тобою.
— Якщо ти навчишся йти поруч зі мною.

І в ту мить король Пекла зрозумів:
Ця смертна не просто обрана богами.
Вона — саме те, чого йому не вистачало.
Та, хто не схиляється.

І саме тому — він уже схилиться сам.
Хоч би й ніколи цього не визнав уголос.