Розділ 10.

Коли поцілунок стих, тиша в тронному залі стала нестерпно гучною.
Не тому, що між ними зник вогонь — навпаки.
Тому що він став майже некерованим.

Селена відступила на крок, потрібний лише для того, щоб знову навчитися дихати. Її губи ще пульсували, шкіра пекла в місцях, де торкалися його руки.
Аїд же стояв нерухомо, мов статуя зі створеного для нього мороку, але в його очах…
Було полум’я.
Живе.
Небезпечне.
Для неї — і для нього самого.

— Ти… не повинна була цього робити, — він нарешті заговорив. Голос був хрипким, низьким, зовсім не схожим на звичний холодний бас.

— Що саме? — Селена склала руки на грудях. — Дозволити тобі поцілувати мене чи цілувати тебе у відповідь?

Він зітхнув. Наче той, хто роками тримав світ у рівновазі, раптом її втратив.

— Все це, — сказав він твердо. — Ти ставиш під загрозу себе. І мене.

— Я тобі ворог? — вона нахилила голову. — Чи твоя доля?

У нього сіпнулося око — ледь, але Селена помітила.
Аїд ненавидів, коли його ставили в глухий кут.

— Доля… — він вимовив це слово так, ніби воно було найгіршою образою. — Доля — це пастка. Особливо, коли її придумали боги, яким подобається втручатися в те, чого вони не розуміють.

Селена зробила крок уперед.

— А я? Я теж пастка?

Він не відступив. Навпаки — схилився ближче. Ледь-ледь, так що між ними знову залишився лише подих.

— Ти… загроза.
— Для мого контролю.
— Для мого царства.
— Для мого спокою… якщо він у мене взагалі був.

Її серце знову пришвидшилось. Але вона тримала погляд упевнено.

— Ти не відповів.

— На що?

— Я для тебе ворог чи суджена?

Його пальці стиснули край трону — так сильно, що камінь тріснув. Вогонь прокотився підлогою, облизавши її ноги, але не торкнувся — визнаючи її присутність.

Нарешті він заговорив:

— Ти не ворог. Якби була ворогом, я б давно тебе знищив.

— Чудово звучить, — вона скривила губи в іронічній усмішці. — А суджена?

Його погляд потемнів так, що на мить здавалося — вона дивиться у чорне сонце.

— Якщо визнаю тебе судженою… — він нахилився так, що їхні носи ледь торкнулися. — Я вже ніколи тебе не відпущу.

Пекло знову здригнулося.
Наче це було обіцянкою.
Або попередженням.

— І що ж у цьому поганого? — прошепотіла Селена.

Він усміхнувся.
Темно.
Надто темно.

— Селено, я — король пекла.
Якщо я визнаю тебе своєю… це не кохання. Це не романтика.
Це — володіння.
Це — клятва, що спалює все навколо.
Це пристрасть, яка не знає меж і не питає дозволу.

Вона не відступила.
Не злякалася.
Навпаки — її очі спалахнули тим самим вогнем, який так доводив його до божевілля.

— Тоді, можливо, проблема в тому, що ти боїшся не мене…
— А того, що я теж можу захотіти тебе.
По-справжньому.

Його подих зірвався.
Темрява навколо загyстіла.
Полум’я піднялося.

У цю мить він зрозумів:
Вона не просто вибрана богами.
Не просто красива.
Не просто відчайдушна смертна.

Вона — сила, яка могла зламати його.
Або зробити сильнішим, ніж будь-коли.

— Я ще не знаю, хто ти для мене, — нарешті сказав Аїд.
— Але впевнений в одному: ворогом ти вже не будеш.
— А судженою… ти можеш стати. Якщо не злякаєшся того, що чекає попереду.

Селена всміхнулася.
Сміливо.
Нахабно.
Так, що його серце — те, яке він давно вважав каменем — на мить ожило.

— Я не боюся пекла, Аїде.
Мені страшно лише від одного…

Він нахилився ближче, чекаючи.

— Від тебе? — припустив він.

— Ні.
— Від того, наскільки сильно ти мені подобаєшся.

Його очі спалахнули вогнем.
Пекло відгукнулося.
І він подумав:

Боги явно знали, що роблять. Але чому вони вирішили покарати саме його?