Розділ 9.

Повітря в тронному залі було густим, наче розтоплене золото. Воно пульсувало, дихало разом із ним. Разом із нею.
Селена стояла посеред простору, де кожен камінь жив власною вогняною магією, але її серце билося швидше, ніж будь-який жар у цьому місці.

Аїд йшов до неї повільно — надто повільно, як для того, хто завжди рухався різко, владно, без тіні сумніву.
Наче він… боровся.

З собою.
З нею.
З тим, що між ними вже неможливо зупинити.

Вона ковтнула повітря, але воно було гарячим, майже палючим.

— Чого ти хочеш цього разу, Аїде? — її голос здався їй самої шовковим, але натягнутим як струна.

— Того, що не маю права хотіти, — він зупинився впритул перед нею.
Так близько, що кожен його подих лоскотав її шкіру.
Так близько, що її власний жар зливався з його темною, притягувальною енергією.

— Але боги вже вирішили за нас, чи не так? — Селена підійняла погляд, не відводячи очей.

Його очі спалахнули.
Наче вугілля, у яке впала іскра.

— Це не дає мені права торкатися тебе… так, як я хочу.

Його голос зупинився між нервами та пульсом.

Вона наважилась.
Сама не знаючи як.

— То торкнись.

Він застиг.
На мить.
На довгу, небезпечну мить.

А потім…
Пекло здригнулося.

Його пальці торкнулися її руки — ледве, легше за дотик повітря.
Але від цього легкого дотику Селену прошив вогонь.
Не зовнішній — внутрішній.
Глибокий.
Печучий.
Живий.

Вона різко вдихнула.
Його рука ковзнула вище — по її передпліччю, до плеча, так повільно, що це було тортурами.
Приємними, але нестерпними.

— Ти небезпечна для мене, — прошепотів він, і кожне слово обпікало. — Я не контролюю себе поруч із тобою.

— А я — смертна, — вона видихнула. — Може, мені варто боятися?

Він усміхнувся. Темно. Хижо.
Але в цій усмішці було бажання, від якого її коліна ледь не підкосилися.

— Боятися?
— Ні, Селено. — Він схопив її за талію, різко, владно, притягнувши до себе так близько, що їхні тіла майже змикалися. — Ти повинна боятися лише того, як сильно ти почнеш хотіти мене у відповідь.

Її дихання зірвалося.
Тепер уже вона не могла відступити.

Її пальці торкнулися його грудей — гарячих, міцних, наповнених силою, яка могла зруйнувати світи.
Його тіло напружилося.
Його погляд потемнів.

Він схопив її зап’ястя, притиснувши до себе ще міцніше.

— Не грай із вогнем, який може тебе знищити, — він прошепотів просто в її губи.

— А може… я саме цього і хочу, — відповіла вона.

Це зірвало останню нитку його самовладання.

Аїд нахилив голову, так близько, що їхні губи торкнулися, але він не поцілував.
Ні.

Він дражнив її.
Обертав полум’я в її венах на бурю.

Його пальці ковзали по її талії, піднімалися по спині, а потім зупинилися на її шиї.
Легкий, володіючий дотик.
Дотик, що спалював.

Селена заплющила очі — на мить.
І почувши, як він тихо, хрипко видихнув її ім’я, зрозуміла:

Це вже не просто хімія.
Не просто доля.
Не просто пророцтво.

Це пристрасть, що могла зруйнувати короля пекла.
І смертну, яка його не боялася.

— Скажи хоч слово, — прошепотів він. — І я перестану.

Вона відкрила очі.
Палаючі, як і він.

— Не смій.

Його губи нарешті доторкнулися її.
Гарячі.
Вимогливі.
Небезпечні.

І з цим поцілунком — трон потріскав.
Полум’я здійнялося високо.
Світ тріснув удруге.

Бо король пекла нарешті торкнувся своєї долі.
А вона відповіла йому вогнем.