Розділ 8.

Пекло прокидалося разом із ним — Аїд відчував це кожною жилкою, кожним відлунням сили, що текла крізь камінь, лава й темряву. Але сьогодні в цьому пробудженні було щось… не так.
Воно звучало інакше.
Рвалося іскрами крізь повітря.

І лише одна причина могла збурити його царство так, ніби хтось кинув у серце Пекла розпечений кинджал.

Селена.

Він стояв на терасі свого палацу, з якої відкривався краєвид на безкінечні ріки вогню. І хоч скільки разів він бачив цей світ — він ніколи не відчував такого хаосу всередині себе. Тієї ночі вона дивилась на нього так, ніби у неї є право. Ніби вона може йому щось нав’язати.

Ніби вона бачить його справжнього.

А це вже було недопустимо.

---

Селена ж сиділа у своїй новій, тимчасовій кімнаті — простій, надто простій для неї. Багато темного каменю, багато тиші, багато самотності. Вона крутила в руках кулон із червоного каменю — той, що з’явився на її шиї після зустрічі з богами у храмі. Пророцтво ще відлунювало в її голові:

“Серце полум’я стане серцем Пекла. А король темряви схилиться або впаде.”

Вона не знала, що це означає…
Але відчувала: вона втягнута у щось велике. Надто велике.

Двері розчахнулися.
Без стуку.
Без попередження.

І весь простір навколо ніби заструменів холодом.

— Ти, здається, надто добре тут почуваєшся, — голос Аїда прорізав тишу.
Селена підняла погляд: він стояв у проході, у темному, ледь іскристому одязі, і виглядав… роздратованим. Небезпечно роздратованим.

— Я просто сиджу, — вона відповіла. — Але якщо хочеш, можу ще й стогнати від страждань, якщо тобі так легше.

Кутик його губ ледь смикнувся — щось між посмішкою і загрозою.

— Селенo… — його голос був глухим. — Ти не розумієш, що робиш зі мною.

Вона повільно встала з ліжка, зробивши крок вперед.

— А поясни.

Він глибоко втягнув повітря — так, ніби вона була отрутою, якою він хоче, але не має права дихати.

— Я — цар цього місця. Я — закон. Я — смерть у найчистішій формі. І ніхто, жодна душа, жоден бог… ніколи не зміг взяти на себе нахабство говорити зі мною так, як ти.

— То я порушую твою ідилію? — вона всміхнулася м’яко, але з вогником.

— Ти руйнуєш баланс, — Аїд зробив крок до неї. — Руйнуєш мою дисципліну. Руйнуєш мою тишу.

Вони стояли тепер зовсім близько.
Небезпечно близько.

— І… це добре чи погано? — прошепотіла вона.

Пекло заворушилося. Камінь під ногами потріскав, ніби десь глибше здійнялася хвиля магічного вогню.

— Це… кара, — Аїд зізнався. — Ти — моя кара.

Селена моргнула, збентежена, але не відступила.

— І що ти плануєш робити зі своєю «карою»?

Його погляд темнів, ставав глибшим, небезпечним, але… живим.
Він підняв руку, торкнувся пальцями її підборіддя — ніжно, так ніжно, що це не могло налякати… але могло спалити зсередини.

— Я ще не вирішив, — прошепотів він. — Але відпускати — точно не збираюся.

Її серце шаленило.
Його погляд сповільнював час.

Вона була його карою.
Але він… ставав її небезпечною спокусою.

І це було лише початком.