Розділ 7.

Полум’я в камінних чашах палахкотіло вище звичайного — ніби й воно відчуло напругу, яка прокотилася залою Пекла хвилею. Аїд сидів на троні з чорного обсидіану, спершись ліктем на підлокітник, і здавався тим самим — холодним, незворушним, небезпечним у своїй досконалій тиші.

Селена ж стояла перед ним, піднявши підборіддя так, як могла б підняти лише смертна, що нічого не боїться… або ще не розуміє, чого слід боятися.

Вона вже встигла побачити цей світ, відчути його гарячий подих, але щойно почала усвідомлювати: Пекло не лише лякає — воно випробовує.

— Ти знову прийшла без дозволу, — голос Аїда був рівний, але в ньому вчувалася криця. — Ти навіть не намагаєшся поводитись розсудливо.

— Я не твоя піддана, щоб просити благословення на кожен крок, — Селена схрестила руки. — І точно не твоя іграшка.

Одна з полум’яних чаш спалахнула яскравіше.
Хтось інший на її місці вже давно впав би навколішки.

Аїд повільно підвівся. Не різко. Не демонстративно. Але так, що повітря навколо стало важчим.

Селена зробила маленький крок назад… але одразу ж повернула собі рівновагу.

— Обережніше з тим, як ти говориш зі мною, смертна, — тихо, надто тихо, мовив він.

— Обережніше з тим, як ти недооцінюєш мене, — відповіла вона тим самим тоном.

Очі Аїда звузилися.
Вона — оскаржує його?
Тут?
У його власному царстві?

Боги століттями навіть дивитися йому в очі не наважувались.

— Ти не уявляєш, з чим маєш справу, — його кроки відлунювали, ніби кожен важив цілу сотню років.

Селена зустріла його погляд без тіні страху.

— Я уявляю краще, ніж ти думаєш. Ти — Аїд, володар Пекла, бог смерті, що звик, аби всі тремтіли перед ним. Але я не тремтиму.

Він підійшов так близько, що між ними могла б пройти лише іскра — і вона пройшла. Маленький язичок полум’я проскочив між їхніми поглядами, наче від їхньої напруги навіть стихії не витримували.

— Селено… — голос Аїда потемнів, став нижчим. — Я не звик, щоб смертні говорили зі мною так.

Вона підвела підборіддя ще вище.

— Значить, настав час звикати.

На мить у його очах виник блиск… небезпеки? Роздратування? Чогось ще глибшого.

— Зухвала, — сказав він майже ніжно.
— А ти — впертий, — відповіла вона.

Він простягнув руку до неї… і полум’я під ногами раптом підскочило, обвивши їх спіраллю, ніби визнаючи битву двох сил, однакових у несхожості.

Вона не відступила.
Він не примусив.

Це була їхня перша справжня сутичка.
Не магічна.
Не фізична.

Сутичка характерів.

І Пекло, здавалося, схвалювало шоу.