Розділ 4.

Світ тріщить не завжди від катастроф.
Іноді досить одного погляду.
Одного дотику.
Одного подиху між двома, яким не судилося бути поруч — але яких все одно тягне одне до одного, як вогонь тягне повітря.

Саме так відчувала себе Селена в момент, коли пальці Аїда торкнулися її підборіддя.

Наче хтось упустив у її груди маленьке полум’я.
Наче повітря стало густішим.
Наче тінь і світло зустрілися і зрозуміли: одне без одного — неповне.

— Відпусти, — прошепотіла вона, не впевнена, кому більше бреше: йому чи собі.

Аїд відвів руку.
Але не відступив.

Його присутність огортала, ніби він стояв не на крок, а в її тіні. Наче був створений з того ж вогню, що тільки й чекав, щоб спалахнути в ній.

— Ти відчуваєш це, — тихо сказав він. — Навіть якщо намагаєшся це заперечити.

— Я відчуваю, що ти — проблема, — кинула вона.

— Для тебе?

— Для всього світу.

— Це правда, — усміхнувся він так, що її серце примусово обірвалося на мить. — Але саме зараз я — проблема тільки для тебе, Селено.

Вона хотіла відповісти. Вколоти гострим словом, поставити дистанцію, повернути собі повітря — але не встигла.

Земля під нею раптом здригнулася.

Так сильно, що вона схопилася за груди, ніби там щось розірвалося.

— Це що ще таке?.. — видихнула вона, ледь втримавшись на ногах.

Аїд різко обернувся до горизонту. Його погляд змінився — став гострим, напруженим, настороженим.

Під пагорбом розкривалася тріщина.
Вона йшла довгою дугою, ніби рука невидимого титана розірвала землю.
І з цієї тріщини… пробивалося світло.

Світло, не властиве людському світу.

— Прокляття, — прошепотів Аїд. — Надто рано.

— Що «надто рано»?! — крикнула Селена, роблячи крок назад, але земля більше не слухалась.

Тріснула ще раз — гучніше.
Пелюстки ґрунту піднялися в повітря.
Почулося глухе виття, спотворене, наче з іншого виміру.

Аїд різко взяв її за зап’ястя.

Його тепло було майже нестерпним.
Його дотик — владним.
Але вперше за ці хвилини вона не відсторонилась.

— Дивись на мене, — наказав він, його голос заглушив навіть рев тріщини.

Вона підняла погляд.
Його чорні очі світилися червоним жаром — наче він стримував силу, яка могла розірвати світ на шматочки.

— Що відбувається?! — Селена знову відчула, як серце вибиває з грудей.

— Пророцтво, — відповів він різко. — Ти прокидаєшся швидше, ніж очікувалось.

Вона не розуміла.
Вона не мала розуміти.
Але свідомість ловила кожне слово.

Прокидається?
Хто?
Вона?..

Виття посилилось.
З тріщини вихопився різкий порив гарячого вітру, і Селена закричала — не від болю, від чогось іншого.
Від того, що всередині неї щось… відповіло цьому світлу.

Наче в її серці теж з’явилася тріщина.

— Аїде! — крикнула вона, вперше назвавши його по імені без страху.

Це зупинило його на мить.
Він глянув на її руку — та почала світитися.
Тонке золоте сяйво проступало з-під шкіри, пульсуючи, як живе.

— Ні, — вирвався з його вуст глухий шепіт, який міг би налякати богів. — Не зараз. Не так.

Селена відчула, як світ зникає.
Не темніє — зникає.
Розчиняється, ніби розфарбований дим.

Її ноги підкошувались.
Аїд встиг обхопити її за талію. Його руки були гарячими, сильними, незламними.

— Тримайся, — прошепотів він. — Не смій падати. Не смій.

Її очі наповнилися сльозами — не від болю.
Від того, що те, що відбувалося всередині неї… було надто великим.

— Що… зі мною?.. — шепнула вона.

Аїд притягнув її ближче.
Так близько, що вона відчула його подих на своїх губах.

— У тобі пробуджується сила, — сказав він рівно. — Та, яку боги заховали. Та, за яку світ заплатить кров’ю, якщо ти втратиш контроль.

Тріщина вибухнула світлом.

Селена закричала.
Але Аїд утримав її.
І в ту мить світ справді тріснув.

На дві частини.

Між тим, якою вона була.
І тим, ким їй судилося стати.

Аїд дихнув їй у волосся, стискаючи її, ніби боявся відпустити.

— Ти не розумієш зараз, Селено…
але саме ця мить змінила все.

Вогонь у її серці відповів.

Світ змінився.

І вони — теж.