Розділ 3.

Селена ніколи не почувалася… звичайною.
Але саме цього вона прагнула найбільше — тиші, стабільності, життя без хаосу, яке не тягне за собою тіні.

Та сьогодні світ уперше відчувся їй зовсім іншим.

Гарячим.
Пульсуючим.
Ніби під її шкірою прокидалося щось, що не належало людській природі.

---

— Тобі знову снилися кошмари? — м’яко спитала тітка Ліара, ставлячи чашку з травами на стіл. — Або… сни, від яких серце стукає надто швидко?

Селена зробила ковток і відвернула погляд.
Перед очима спалахнув образ — темний трон, багряні відблиски і він… той, чия присутність здавалася забороненою насолодою.

Король пекла.

— Це не кошмари, — тихо прошепотіла вона. — І не сни… Вони надто реальні.

Їй досі здавалося, що шкіра пам’ятає жар його погляду.
Що в грудях залишився відбиток тієї миті, коли їхні очі зустрілися у пророцькому віталістичному мареві.

Селена стиснула пальці. Так сильно, що кісточки збіліли.

— Мені здається, — продовжила вона, — що хтось спостерігає за мною.

— Селено… — Тітка поклала руку їй на плече. — У тебе непростий характер, сильний дух. І іноді це притягує… зайву увагу. Але ти в безпеці. Я — поряд.

Селена всміхнулася, але усередині розросталася неспокійна хвиля.

Безпека?
Це слово вже не мало сенсу.

Не після того, як вона побачила очі, темні й палкі водночас, що притягували її так само, як лякали.

Вона не була дурепою. Не вірила в легенди про "долю" чи "божественні пари".
Але щось у її серці…
щось пробудилося.

---

Увечері, коли сонце торкнулося обрія, Селена вийшла до старого пагорба за домом — місця, де повітря завжди було трохи теплішим, ніж у селі.

Вона любила цей пагорб з дитинства. Тут вона відчувала себе собою.

Сьогодні — вперше — все змінилось.

Земля під ногами здригнулася.
Мовби хтось торкнувся серця світу.

— Знову ти?.. — прошепотіла вона, озираючись. — Якщо це сон… Тоді я прошу прокинутись.

Та це не був сон.

Тінь згустилася перед нею, спалахнувши червоно-чорним сяйвом — і з нього вийшов чоловік, від одного погляду на якого її легені забули, як дихати.

Аїд.

Вищий, ніж вона запам’ятала.
Темніший.
І небезпечніший.

Полум’я навколо його силуету згасло, лишивши тільки жар у повітрі, що торкався її шкіри, як обпалюючий шепіт.

— Смертна, — сказав він низьким оксамитним голосом.

Її серце збилося об ребра.
Вона ненавиділа це відчуття — слабкість.
Але чомусь перед ним слабкість здавалася… іншою.
Пристрасною.

— У мене є ім’я, — відповіла вона твердо. — Селена.

— Я знаю.

Він зробив крок уперед, і вона не втрималася — відступила на півкроку.

Він помітив. І криво всміхнувся, ледь, майже непомітно.

— Не бійся. Якби я хотів, щоб ти боялась… — його голос став гарячим, обволікаючим, — ти б боялась.

— Я не боюся, — різко кинула вона. — Просто не люблю, коли хтось з’являється нізвідки.

— Я приходжу лише туди, де маю бути.

Її очі звузилися.

— А хто вирішив, що ти маєш бути тут?

Він торкнувся її підборіддя кінчиками пальців — легко, але розпечено, як криця з глибини пекла.

Вона завмерла.

— Пророцтво, — прошепотів Аїд. — І ти.

Її груди стиснуло від речі, якої вона боялася більше за полум’я.
Пристрасть.
Несамовита, спокуслива, небезпечна.

— Я не твоя, — видихнула вона, дивлячись йому прямо в очі.

Аїд посміхнувся ширше — повільно, темно, так, що її коліна запалали від слабкості.

— О ні, Селено, — промовив він. — Ти ще не моя.
Але буде цікаво подивитися, як довго ти зможеш чинити опір.

Полум’я загорілося навколо них, наче світ сам визнавав:
між ними почалося те, чого вже не зупинити.