Розділ 2.

У тронній залі Пекла завжди було темно — не тому, що не існувало світла, а тому, що саме повітря боялося освітлювати місце, де панував Аїд. Полум’я підземних рік відбивалося в масивних колонах, підсилюючи відчуття влади та небезпеки, що виходила від кожного каменя.

Аїд сидів на своєму троні, темному, ніби вирізаному зі шматка ночі. Його погляд ковзав по залі, але думки були далеко — там, де ніхто не смів ступати.

Він думав про неї.

Про смертну, яку навіть боги назвали його долею.

— Долю, — пробурмотів він, скрививши губи. — Які дурниці.

Полум’я біля підніжжя трону смикнулося, відчуваючи його роздратування.

Аїд не вірив у пророцтва. Не вірив у визначеність. Не вірив у те, що хтось, навіть вершителі Олімпу, може вирішувати за нього.

Він — король пекла. Він не підкоряється.

— То чому ж її обличчя не виходить із голови? — видихнув він, уперше визнаючи очевидне.

Образ Селени стояв перед очима: світла шкіра, що сяяла, наче викликала пітьму на поєдинок; рішучий погляд, у якому не було страху; ті самі губи, які здригнулися від ледь прихованої злості.

Вона подивилася на нього зухвало.
Зухвало — на нього, короля загублених душ.

І саме це чомусь… розпалило його.

— Мій король, — несміливо прорік демон-вартовий, що з’явився перед троном. — Новини з Олімпу. Вони наполягають, що смертна вже… пробудила силу.

Аїд підвів погляд. У його очах майнула тінь полум’я, але не пекельного — справжнього.

І небезпечного.

— Яку силу?

— Ту, що пов’язана з вашим Пророцтвом.

Він різко підвівся. Плащ зметнувся, ніби був живим, кинувши на стіни червоно-чорні відблиски.

— Вони знову говорять про це? — голос став крижаним. — Як наважуються вирішувати, що мені належить?

— Вони певні, мій королю, що ця дівчина… ваша пара.

Слова зависли в повітрі, мов виклик.

Аїд рвучко пройшовся тронною залою, кожен його крок лунав, як удар грому.

Смертна. Слабка. Непідвладна тіням. І водночас — та, чий погляд пронизав його сильніше, ніж будь-який меч.

Неприйнятно.

— Вона смертна, — прошипів він. — Вона не може бути тим, кого мені визначили.

— Але пророцтво—

— Пророцтва можна зламати.

Останнє слово зірвалося, наче прокляття, і полум’я біля його ніг спалахнуло, піднявшись вище голови вартового.

Аїд зупинився.

На мить він заплющив очі.

І знову побачив її.

Селену.

Її тремтячі пальці, які все ж не здригнулися від страху.
Її постать, що стояла проти найбільшого з богів.
Її серце, яке билося швидко — але не від жаху, від боротьби.

Вона була слабкою.
Вона була смертною.
Вона була проблемою.

Але навіть зараз, у цій палаючій тиші… він відчував, як щось у ньому змінюється.

— Королю? — тихо спитав вартовий.

Аїд повільно сів на трон, нахилив голову, наче вдивляючись у вогонь під ногами.

— Відправ стежити за нею, — сказав він нарешті. — Але вона не повинна знати. Ще… ні.

Вартовий кивнув і зник, а Аїд знову залишився сам.

Сам із думкою, яка мучила його більше, ніж будь-який бунт душ:

“Як смертна дівчина може розбудити те, що я поховав у собі тисячі років тому?”

Полум’я затремтіло в такт його серцю.

Тому самому серцю, у яке він не вірив…
доки не побачив її.