Історія про те, як починається справжнє

Почало сутеніти. Лив дощ. Я стояла на зупинці й чекала маршрутку. А її, як на зло, не було. Повз проносилися машини з людьми, що поспішали додому в цей осінній недільний вечір. Парасолька погано захищала від потоків води, що лились із неба. Очікування ставало дедалі гнітючішим. Сумні думки накочували з тією ж силою, що й дощ, а важка сумка на плечі робила настрій іще безнадійнішим.

Неподалік з’явилася маршрутка. Я тільки встигла подумати, що, може, не все так погано… як раптом її різко обігнала біла іномарка, й, шалено промчавши повз зупинку, облила мене з голови до п’ят крижаною брудною жижою — не лише тіло, а й, здається, душу. Вечір і життя здалися остаточно огидними. А водій маршрутки, трохи пригальмувавши, схоже, вирішив не зупинятися заради однієї мокрої й брудної пасажирки. Хоча, швидше за все, просто не захотів бруднити салон.

Так, усе в цьому світі тягнеться одне за одним. Якщо трапилось щось хороше — чекай наступного доброго знаку. А якщо почалося лихо — потягне за собою цілий ланцюг. Справді, подібне притягує подібне.

До мене підійшов високий хлопець, який теж стояв на зупинці. Він зловісно усміхнувся й не стільки спитав, скільки констатував:
— День невдалий?

І тут же додав, з тією ж злою усмішкою:
— Віддай сумку.

Я вчепилась в неї міцніше. А він, навіть не кліпнувши оком, повторив:

— Віддай сумку. А то поріжу.
І вихопивши її, миттєво зник у темряві.

Виходу не було. Остання маршрутка поїхала. Таксі без грошей і телефона не викликати. І в ту мить мені здавалося, що я залишилася зовсім одна на цілому білому світі: ні машин, ні людей — тільки дощ, калюжі й я, до нитки промокла й така ж брудна, як ті калюжі.

Залишався єдиний вихід — іти пішки.

Іти — краще, ніж стояти. Може, хоч тіло трохи зігріється. А, може, й душа також зігріється.

Минув час. За балкою замаячила червона багатоповерхівка гуртожитку на околиці мікрорайону. Ще пів години — і я буду вдома, в теплі. Несподіваний порив вітру вивернув парасольку навиворіт, і з тріском вона злетіла геть, залишивши в моїй руці тільки ручку з червоною петелькою. Черевик не витримав — розклеївся просто на ходу, і тепер я йшла, наче босоніж.

Я йшла, не зважаючи ні на що. Думки текли в голові потоком, зливаючись у таку ж каламутну калюжу, як ті, що під ногами.
Чому він мене покинув? Так, зараз я виглядаю, як це місиво з бруду й води, але ж не завжди так було.

А може, я справді страшна? Або дурна? Йому було нудно зі мною? Секс йому не подобався? Я була як поліно? Чи все одразу? Напевно, так — усе й одразу: я дурна, страшна, нецікава.

Навіть нічого не сказав в очі. Просто написав СМС: «Між нами все скінчено. Не дзвони». Чому все так? Щойно подумаєш: «Ось вона, любов», — як одразу приходить це кляте «між нами все скінчено». О, Боже… і це вже втретє за моє коротке життя.

Біля узбіччя, вздовж балки, стояв хиткий паркан. Я заглянула вниз. Страшно. Метрів п’ять… Може, це знак? Що час залишити тут тіло… й нарешті звільнити душу? Я втомилась…

Потужний потік дощу. Яскравий спалах блискавки зовсім поруч. Грім — просто над головою. Ця мить — мов можливість покласти край усьому болю, і в тілі, і в душі.

Але в ту ж мить хтось міцно схопив мене за руку.

***

Переді мною стояв хлопець. Ні — швидше, молодий чоловік. Позаду нього — біла іномарка. Та сама, що кілька годин тому безжально облила мене крижаним брудом.

Він нічого не сказав. Просто притяг мене до себе й обійняв.
І тоді мене прорвало.

Я ридала, як той клятий дощ — захлинаючись, не в силах зупинитись.
Скільки минуло часу — секунда чи ціла година — не знаю. Тільки він теж був до нитки мокрий: чи то від дощу, чи від моїх сліз.

Сльози скінчилися — і дощ затих.
З ними ніби пішов і відчай.
Він мовчки відчинив дверцята й посадив мене в машину.
Ми їхали в повній тиші. Першим заговорив він:
— Все аж настільки погано?

— Просто… накрило. У мене вкрали сумку. Там і телефон, і паспорт, і гаманець, ключі… пропуск в гуртожиток… — і сльози знову покотилися щоками.

Він нічого не відповів. Просто завів машину й повіз мене у відділок.
Черговий — втомлений, не надто зацікавлений — прийняв заяву, пообіцяв «зробити все можливе». Хоча по тону було ясно: «Серйозно вважаєте, що хтось буде шукати вашу сумку?»

Коли ми знову опинилися в машині, він нарешті представився:
— Сергій, — і простяг руку.
— Іра.

Двигун майже беззвучно заурчав, і машина рушила крізь калюжі в бік гуртожитку.

— Мені потрібно зателефонувати батькам, — прошепотіла я. — Обіцяла відписатися, що доїхала.
Він мовчки подав мені телефон.
— Мамо, привіт! — сказала я навмисно бадьорим голосом. — Так, усе добре, я вже приїхала. Телефон просто розрядився, зарядку забула. Ну так, не хвилюйся. Бувай. Цілую.

— Навіщо збрехала? — спокійно запитав Сергій.
— А навіщо їх турбувати? Все одно ж не допоможуть. Лише не спатимуть усю ніч.
— Логічно. Ти що, в калюжі лежала? — спробував пожартувати.
— Ні. Просто невдало стояла на зупинці, — відповіла я, дивлячись йому просто в очі.