Розділ 9. Шепіт темряви

Ранок у Гоґвортсі видався дивно важким. Герміона сиділа за столом Ґрифіндору, але не відчувала смаку вівсянки, яку розмішувала ложкою. Її думки раз по раз поверталися до тієї книги, що вони знайшли. До шурхоту між рядами. До темної магії, що залишила сліди на підлозі.

Гаррі сидів поруч і спостерігав за нею краєм ока. Він знав, що щось не так, але не ставив запитань. Натомість Рон — мовчав, але мовчання його було набагато гірше за будь-які слова. Він їв так, ніби кожна ложка каші була битвою, а його погляд раз у раз ковзав на Герміону з твердою, майже образливою недовірою.

— Що з тобою? — нарешті не витримала вона, відчувши, як його погляд буквально пече.

Рон різко підняв голову.

— А ти не знаєш? Може, розкажеш, чому останнім часом так часто зникаєш? Чи з ким?

Герміона зціпила зуби. Вона не могла розповісти йому про завдання Макґонеґел — обіцяла зберігати таємницю. Та й… сама не знала, як би він відреагував, почувши про нічні вилазки з Драко.

Вона обмежилась холодним:

— Якщо в тебе проблеми з довірою, це твої проблеми, Роне.

Гаррі намагався втрутитися:

— Слухайте, може, досить уже? У нас і так вистачає проблем…

Але обстановка за столом залишилася напруженою. І Герміона знала: це лише початок.
Герміона йшла порожнім коридором після занять, намагаючись привести думки до ладу. Її мучило відчуття, що вони з Драко вв’язалися в щось значно небезпечніше, ніж просто дивні чари у бібліотеці.

— Ти виглядаєш так, ніби ось-ось вибухнеш, Ґрейнджер, — пролунав знайомий голос за її спиною.

Вона здригнулася. Драко вийшов із-за колони, немов знав, де саме її перехопити. Його обличчя було в тіні, але очі блищали.

— Ти лякаєш людей своїми звичками, — буркнула вона. — Не можна так тихо підкрадатися.

Він ледь усміхнувся.

— Якби я хотів тебе налякати, ти б уже кричала.

Герміона склала руки на грудях.

— І що тобі потрібно?

— Те саме, що й тобі, — його голос став серйознішим. — Дізнатися, хто залишає ті сліди.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти справді думаєш, що це хтось із учнів?

— Хтось, хто знає більше, ніж мав би знати, — кивнув Драко. — І хтось, хто має причини ховатися.

Він зробив крок ближче, і Герміона відчула тепло його подиху.

— Тільки не кажи мені, що ти не хочеш з’ясувати правду. Бо я бачив твої очі вночі, Ґрейнджер. Ти горіла від цікавості.

Герміона зніяковіла, але швидко відновила спокій.

— Моя цікавість — це не твоя справа, Малфой.

Він нахилив голову й прошепотів:

— А може, вже й моя.

Герміона відчула, як її щоки спалахнули, й поспіхом відвернулася.

— Нам слід думати не про нас, а про те, що діється в Гоґвортсі, — різко сказала вона.

Але всередині вона знала: ця розмова щось змінила.
Кабінет професорки Макґонеґел був наповнений світлом ранкового сонця, яке пробивалося крізь високі вікна. На її столі лежала гора сувоїв, але вона навіть не намагалася їх розбирати. Її пальці перебирали край мантії, а погляд був спрямований на двері

Коли Герміона й Драко ввійшли, тиша в кімнаті стала ще важчою.

— Сідайте, — коротко сказала вона.

Герміона відразу помітила: голос Макґонеґел трохи відрізнявся від звичного. У ньому звучало не лише роздратування, а й щось схоже на приховану тривогу.

— Я чула, що вночі в забороненому крилі знову сталося… — вона на мить зам’ялася, — незрозуміле. Книги пересуваються, чарівні бар’єри зникають.

Драко нахилився вперед, з удаваною байдужістю:

— Ви ж розумієте, професорко, що це не ми?

Її очі блиснули.

— Якщо б я підозрювала, що це ваша справа, містере Малфой, ви б зараз сиділи не тут, а в кабінеті директора.

Герміона обережно запитала:

— То ви думаєте, що в замку є хтось інший, хто користується темними закляттями?

Макґонеґел зітхнула.

— Я думаю, що хтось намагається відкрити те, що краще залишити закритим. І якщо я доручила вам стежити за бібліотекою, то не для того, щоб ви сварилися, а щоб ви тримали очі й вуха відкритими.

Її погляд спинився на Герміоні довше, ніж на Драко.

— Будьте обережні. Ви обидва.

Вона звільнила їх із кабінету, але слова, сказані перед тим, залишили на Герміоні важкий відбиток. Вона вперше зрозуміла: навіть Макґонеґел не до кінця знає, що відбувається. І це було найбільш тривожним.

— Ну що ж, Ґрейнджер, — пробурмотів Драко, коли вони вийшли з кабінету, — схоже, ми з тобою тепер справжні мисливці за таємницями.

Герміона лише кивнула, але в душі відчувала холодний клубок страху.
Великою залою Гоґвортсу розносилися шепоти. Учні снідали, але очі більшості були спрямовані не на тарілки, а на Герміону та Драко, які сиділи на протилежних кінцях столу.

— Ти бачила, як вони дивляться один на одного? — шепотіла одна учениця, підсовуючи словникову книжку подрузі.

— Кажуть, вони ночами в бібліотеці… — додав хтось інший.

Герміона відчувала, як щоки гарячіють. Вона намагалася зосередитися на завтраках, але кожен погляд, кожен шепіт пробуджував у серці тривогу.

— Це не правда, — буркнув Рон поруч. — Я знаю Герміону! Вона не робить нічого такого!

Але навіть його слова не могли заглушити хвилю пліток.

Драко сидів спокійно, спостерігаючи за всім з боку. Його вираз обличчя був холодний, але очі слідкували за Герміоною. Мовчазно, але виразно він дав знати: «Мене це не хвилює».

Герміона відчула, як її серце стискається. Вона хотіла крикнути всім, що нічого не відбувається, що нічого не треба вигадувати, але слова не доходили до вуст.

— Ми маємо зосередитися на завданні, — тихо сказала вона Драко, коли він пройшов поруч. — Все інше — шум.

Він кивнув.

— Ага. Тільки не думай, що я не бачу, як усі шепочуться. І не думай, що мені це важливо.

Герміона ковтнула повітря й відчула дивне полегшення. Навіть серед пліток і підозр вони залишалися на боці один одного.
Вечір опустився на Гоґвортс, і замок затих, залишивши лише легкий шелест вітру за вікнами. Герміона і Драко, озброєні паличками, обережно пробиралися коридорами. Тиша була такою, що кожен крок лунав, як удар барабана.