Розділ 1. Замок після війни

Гоґвортс зустрів Герміону знайомим запахом старих каменів, магії та свіжої осінньої прохолоди. Замок, хоч і відновлений після руйнувань, усе ще носив на собі шрами війни. Деякі стіни були заново складені, інші — скріплені чарами, але варто було пройти коридорами, як пам'ять сама підкидала образи: вибухи, крики, летючі іскри від заклять.

Герміона стискала пальці на ручці валізи, ніби та була її єдиним якірцем у цьому морі спогадів. Вона не була впевнена, що повернення стане для неї полегшенням, але відчувала — закрити цю сторінку потрібно. Закінчити навчання, отримати диплом, довести собі, що війна не відібрала в неї все.

У Великій залі було шумно. Сотні учнів повернулися цього року — хтось, як і вона, щоб закінчити навчання, інші вперше переступили поріг замку. Здавалося, що все як раніше, але відчувалася якась невидима межа між "до" і "після".

Герміона сіла за стіл Ґрифіндору, одразу відчувши дружні обійми Джинні. Гаррі й Рон теж були поруч — обидва виглядали втомленими, хоча намагалися усміхатись. Вона вже відкривала рота, щоб щось сказати, як відчула на собі холодний, колючий погляд.

Він сидів за столом Слизерину. Біля нього було майже порожньо — навіть його власний факультет дивився на нього з недовірою. Драко Малфой. Світле волосся, така сама аристократична постава, але щось у ньому змінилося. Очі — темніші, втомленіші.

Він зиркнув на Герміону, й куточок його вуст скривився у знайомій зневажливій посмішці. Тій самій, яка роками доводила її до люті.

— От і він... — подумала вона, і серце в грудях стислося. — Чому саме йому дозволили повернутися?

Макґонеґел вийшла до кафедри, її голос наповнив залу:

— Цього року ми відкриваємо нову сторінку історії Гоґвортсу. Час лікувати рани й відновлювати єдність. Але для цього нам доведеться вчитися працювати разом.

Герміона відчула, як слова лунають усередині неї. Вчитися працювати разом... Цікаво, чи вважала директорка, що це стосується і Ґрифіндору зі Слизерином?

Її погляд мимоволі знову впав на Малфоя. Він сидів, здавалося, цілком байдужий, але в його очах блиснула якась тінь. Чи то злість, чи то біль.

Гаррі нахилився до неї й прошепотів:

— Не дивись на нього. Він не вартий цього.

Герміона кивнула, але не могла відвести погляд.

Свято у Великій залі тривало ще довго, але Герміона відчувала себе дивно відстороненою. Їй хотілося вийти, подихати прохолодним повітрям, відчути на обличчі нічний вітер, а не чужі погляди, які здавалися важчими за каміння.

Коли нарешті всі рушили до спільних кімнат, вона випросила у Джинні хвилину самотності й звернула до бокового коридору. Вежа Ґрифіндору була у зовсім іншому напрямку, але Герміона вирішила пройти довшим шляхом — хотіла ще раз глянути на відновлену бібліотеку, хоча б здалеку.

Її кроки відбивалися глухо, кам'яні стіни шепотіли знайомими відлуннями. Вона вже зібралася згорнути, коли почула позаду себе повільні кроки. Занадто знайомі, занадто легкі й водночас впевнені.

— І справді, — долинув холодний голос. — Я вже подумав, що зустріну тут лише тіней війни, а виявляється, найнаполегливіша з Ґрейнджерів знову тиняється коридорами після комендантської години.

Герміона різко розвернулася. Перед нею стояв Драко Малфой — у своїй завжди ідеально випрасуваній мантії, з тією ж насмішкуватою посмішкою, яка робила його старішим, ніж він був насправді.

— Я маю право бути тут, — відрізала вона. — На відміну від тебе.

Він підняв брову, нахилив голову трохи набік:

— Цікаво. А з якого це часу Ґрифіндорівська принцеса стала охоронцем шкільних правил?

— З того самого, коли ти такий, як ти, мало не зруйнували все, що ми захищали, — випалила Герміона.

Його очі звузилися, але він не відвів погляду. Тиша між ними натягнулася, як струна. І раптом Драко тихо засміявся.

— Знаєш, Ґрейнджер, — він вимовив її прізвище так, ніби воно було закляттям, — дивно бачити, як ти досі живеш війною. А може, тобі подобається тримати мене в ролі ворога? Інакше хто ти без цієї ненависті?

Герміона зціпила кулаки. У ній піднялася хвиля люті, але за нею — щось інше. Його голос, хоча й зухвалий, мав у собі нотку... втоми.

Вона вдихнула глибше й кинула:

— Я не потребую тебе для визначення себе. Ти завжди був і залишишся лише гірким нагадуванням про темряву.

Драко зробив крок уперед, і Герміоні здалося, що стіни наблизилися. Його сіро-блакитні очі блищали в світлі факелів.

— А може, — прошепотів він так, що її серце здригнулося, — темрява не завжди там, де ти її шукаєш?

Він відвернувся різко, мантія майнула за ним, і кроки стихли в темному коридорі.

Герміона залишилася сама, відчуваючи, як у грудях палає суміш злості й чогось небезпечнішого.

Герміона йшла до вежі Ґрифіндору швидким кроком, намагаючись прогнати з голови останні слова Малфоя. "Темрява не завжди там, де ти її шукаєш..." — вони звучали наче відгомін, що вперто не давав спокою. Вона знала, що не повинна була слухати його, не мала навіть реагувати, але... щось у тому голосі було інше. Не схоже на колишнього зухвалого слизеринця.

— Дурниці, — подумала вона, пришвидшуючи ходу. — Він просто хотів мене вивести. Як завжди.

Пароль до Ґрифіндорської вежі дався їй легко — товста жінка у портреті кивнула й відчинила прохід. Усередині горіло кілька вогнищ, кімната була наповнена теплом, але й тут відчувалася зміна. Тих, хто сидів у кріслах і на диванах, об'єднувала спільна тиша.

— Герміоно! — Джинні махнула їй рукою. — Де ти так довго? Я вже думала, ти залишилася в бібліотеці.

— Мені потрібне було свіже повітря, — відказала вона, сівши поруч.

Гаррі підняв голову від книги, яку тримав на колінах. Його окуляри сповзли на ніс, і він виглядав старшим, ніж торік.

— Ти зустрічала когось у коридорах? — запитав він так буденно, ніби це не мало значення.

Герміона відчула, як щось обпікає в грудях. Сказати? Розповісти, що Малфой кинув їй у лице ці слова? Ні. Вона знала, як відреагує Гаррі. І Рон. Їм не потрібна була навіть крихта нагадування, що ворог поруч.