Розділ 64. Скеля бажань

Аліканта

Довго в місті затримуватися не стали, наступного дня вже вирушили в дорогу. Про скелю бажань говорили багато, але мало хто наважувався туди заходити. Це досить небезпечне місце, бо люди стикаються в ній зі своїми таємними бажаннями і мріями. Перебуваючи наче у трансі вони днями можуть блукати всередині, доки не падають замертво від зневоднення та обезсилення. Кайрен все ще не підтримував цю ідею, але іншої можливості достати прикрасу не було.

Дорога до скелі зайняла два дні, на ночівлю зупинялися у тавернах і з першими променями сонця знову відправлялися в дорогу. Між собою майже не розмовляли, кожен був повністю заглиблений у свої думки. Аліка уявляла як збере всі прикраси, відкриє портал та познайомиться зі своїм дядьком, а ще відомстить людям із татуюванням змій. Їх пошуком дівчина планувала зайнятися відразу по поверненню в палац. Вони зруйнували її життя, полюють на неї, бо вона спадкоємиця і тому небезпечна, тому Аліка раз у раз прокручувала всі варіанти помсти.

Вдалині вже виднілися скелі, ще трохи і вони будуть на місці. Аліканта помітила як напружився Кайрен, вона знала, що той у неї закоханий, тому і хоче вберегти її від усіх небезпек, але він забуває, що Аліка не випещена панянка, а вирощена у військовому пансіонаті захисниця і може сама за себе постояти. Дівчина зовсім не боялася скелі бажань, бо жодне з них немає значення, коли є мета і вже продуманий кінцевий результат. Звісно вона думала, що може показати їй скеля. Перше це її родина – жива і здорова, друге -  це щасливе майбутнє з Кайреном, звісно Аліка про це десь глибоко в душі мріє, але реальність така, що їм ніколи не бути разом, а то загинуть. І третій варіант – помста її ворогам. Хоч це і дуже сильне бажання, але воно здійсниться лише тоді, коли Аліка вийде зі скелі з прикрасою в руках.

За всіма цими думками дівчина навіть не помітила, що вони вже прибули до місця призначення. Скеля сягала ген-ген у височінь, а біля основи виднівся прохід всередину. Дівчина зіскочила з коня, прив’язала поводдя до дерева і зупинилася перед входом. Ззаду наблизився Кайрен, обернув її обличчям до себе і міцно обійняв.

- Будь обережною, - прошепотів на вухо.

- Не хвилюйся, буду, - підбадьорливо посміхнулася, хоч всередині все стискало від хвилювання.

- Якщо за дві години не повернешся, я піду за тобою і врятую.

- Сподіваюся цього не знадобиться, не хочу наражати тебе на випробовування.

- Знаю, що ти сильна і смілива, але не хочу тебе втрачати.

Він обережно провів великим пальцем по щоці, потім обвів контур губ. Аліка сама потягнулася до нього і несміливо торкнулася кутика вуст. Їхні губи зустрілися в ніжному, майже несміливому поцілунку, Кайрен його посилив, а дівчина відповіла з тією ж пристрастю, що і він. Час наче завмер для них, але згодом довелося відірватися одне від одного, що вони зробили з великою неохотою.

- Обіцяю, що буду обережною і повернуся до тебе.

Кайрен міцніше стиснув її долоню, ніби не хотів відпускати.

- Я чекатиму, - видихнув він.

Аліка кивнула, востаннє зустрілася з ним поглядом і переступила поріг скелі бажань. Усередині вона зовсім не скидалася на похмуру печеру, про яку розповідали моторошні легенди. Її стіни виблискували тисячами кристалів,  переливалися всіма барвами, зі стелі звисали прозорі сталактити, схожі на крижані бурульки, а десь углибині лунав тихий передзвін крапель, які падаючи на камінь, створювали чарівну мелодію. Повітря було прохолодним, але напрочуд легким, пахло дощем, гірським камінням і чимось невловимо солодким, що заколисувало свідомість.

«Не дивно, що люди забувають про все навколо», - подумала дівчина.

Вона зробила ще кілька кроків. Кристали раптом засяяли яскравіше, а світло почало переливатися по стінах, складатися у химерні візерунки, а потім повільно огортати її з усіх боків. Аліка мимоволі заплющила очі, а коли ж знову їх відкрила, печера змінилася.

Перед нею простягався знайомий сад її рідного маєтку. Теплий літній вітер колихав крони дерев, а неподалік лунав безтурботний дитячий сміх.

- Аліко! - почувся знайомий жіночий голос.

Серце завмерло. Біля старої яблуні стояла її мати - жива, усміхнена, така сама, якою Аліка пам’ятала її в дитинстві. Дівчина зробила крок уперед, але раптом у пам'яті спливли слова Кайрена: «Скеля не показує правду. Вона показує те, чого ти прагнеш найбільше».

Дівчина міцно заплющила очі й до болю стиснула кулаки.

- Це не справжнє... - прошепотіла вона. - Ти лише випробовуєш мене.

Та коли вона знову подивилася вперед, її мати все ще стояла там і лагідно простягала до неї руки.

- Доню... йди до мене... Я так за тобою скучила. Залишайся зі мною, не йди.

Аліканта зціпила зуби, але з місця не зрушила.

- Відпусти мене, мамо, я повинна іти далі, щоб помститися за тебе.

Щойно це промовила, як видіння зникло, а свідомість очистилася. Поки вдалося, але чим далі йшла тим більш складні видіння з’являлися. Наступне, довго себе чекати не змусило, на цей раз перед нею стояв Кайрен, а поряд з ним двоє дітей, які щойно її побачили самі кинулися на зустріч з криком.

- Нарешті мама прийшла! Мамо!