Розділ 63. Гра в гувернантку

Аліканта

Після того як вони придбали все необхідне, Аліка разом із Кайреном вирушила до будинку. Дорога пролягала знайомими вулицями, але з кожним кроком дівчина все більше усвідомлювала, наскільки ненадійною виявилася її пам'ять. Минуло стільки років, що дитячі спогади давно втратили чіткі обриси, залишивши по собі лише окремі уривки.

Та коли вони звернули на знайому вулицю, серце Аліки завмерло. Будинок стояв майже таким самим, яким вона його пам'ятала. Просторий, двоповерховий, зі світлим фасадом і темним черепичним дахом. Лише фарба на стінах стала свіжішою, а виноград, що колись обплітав одну зі стін, тепер густо вкривав майже весь її бік. Сад також змінився: клумби стали охайнішими, з'явилися нові кущі троянд, а старі дерева значно розрослися.

Кайрен залишився чекати на вулиці, а Аліканта рушила до дверей, які, після другого стуку, відчинилися, відкриваючи погляду огрядну жінку років сорока.

- Міс, ви до кого?

- Я щодо роботи гувернанткою, хотіла поговорити із господарями.

- Вам назначено?

- Ні, але сподівалася, що мене вислухають, я чудово підходжу для цієї посади.

- Зачекайте тут, я повідомлю господаря про ваш прихід.

Двері замкнулися, залишивши Аліку саму на просторому ґанку. Вона не втрималася і оглянулася довкола, вивчаючи деталі і порівнюючи їх із минулим. Саме тут вона прожила щасливі роки свого життя і саме тут зазнала найбільшої втрати. За дверима почувся приглушений звук кроків. Дівчина випросталася, розправила складки сукні й склала руки перед собою, намагаючись виглядати спокійною та впевненою. За мить двері відчинилися.

- Господар погодився прийняти вас, міс. Прошу, проходьте.

- Дякую.

Її провели до кабінету, де колись полюбляв працювати її батько, а вона маленькою прибігала до нього, залазила на коліна і ділилася з ним різними історіями, які вважала найважливішими в своєму житті. Тато її уважно слухав, посміхався і гладив по голові. Він жодного разу її не зупиняв, не говорив, що зайнятий і не відганяв. Її тато був найкращим, як шкода, що боги вирішили забрати його так рано. Аліка виринула зі спогадів і нарешті помітила худого, досить молодого чоловіка за письмовим столом.

- Мені сказали, що ви прийшли щодо роботи. Як вас звати?

- Добрий день, Єва Крау. – представилася вигаданим ім’ям. - Я здобула хорошу домашню освіту. Вивчала літературу, історію, математику, природничі науки, а також етикет і музику. Вільно читаю та пишу кількома мовами.

- Що ж чудово. Маєте досвід роботи? – поцікавився чоловік.

- На жаль, ні. Але я чудово ладнаю з дітьми, у мене було п’ятеро молодших братів і сестер.

- Я готовий взяти вас на випробувальний термін, якщо за день, зможете знайти спільну мову з дітьми, то візьму вас на роботу.

- Чудово. Я згідна!

- Ліліє, - звернувся роботодавець до служниці. – Проведіть Єву в дитячу.

Жінка кивнула і рушила на вихід, Аліканта за нею. Вони пройшли повз бібліотеку і звернули вліво, де розташовувалися дитячі кімнати.

- Діти непрості, вони можуть спочатку випробовувати ваше терпіння, але ви не лякайтеся, бо так лише спонукатимете їх до ще більших дурощів.

- Невже все настільки погано?

- Не зовсім. Просто пан Лукас надзвичайно кмітливий, а міс Еліза в усьому бере приклад зі старшого брата. Якщо він вигадує якусь витівку, вона неодмінно долучається. Разом вони справжнє лихо.

- Гадаю, ми ще подивимося, хто кого перевиховає.

Лілія кинула на неї швидкий погляд.

- Бачу, ви налаштовані рішуче. Це добре. Тут без почуття гумору довго не протримаєшся.

Вони зупинилися біля світлих подвійних дверей. З-за них долинав дитячий сміх, а за мить пролунав глухий удар, ніби на підлогу впало щось важке.

Служниця лише зітхнула.

- Здається, вони вже почали.

Вона постукала у двері й, не дочекавшись відповіді, натиснула на ручку. Те що відкрилося погляду могло будь-кого привести в жах. Підлога була вкрита іграшками, книжками та дерев’яними кубиками. Посеред кімнати валявся перекинутий стілець, а поряд розтікалися калюжі синьої, зеленої й червоної фарби. Кілька аркушів паперу намертво прилипли до підлоги, а біла стіна біля вікна тепер була прикрашена різнокольоровими відбитками маленьких долонь. Самі ж діти виглядали так, ніби щойно втекли з майстерні художника. Їхні обличчя, руки, одяг і навіть волосся були вкриті яскравими плямами фарби.

Хлопчик стояв на стільці з пензлем у руці й саме домальовував на стіні величезного дракона. Поруч дівчинка старанно розфарбовувала плюшевого ведмедика в усі кольори веселки.

- Лукасе! Елізо! - вигукнула Лілія, схопившись за голову. - Що ви знову накоїли?

Хлопчик обернувся, але винуватим себе не вважав, а на його носі красувалася синя смуга, а на щоці зелена пляма.

- Ми малюємо.

- Це я бачу! Але чому на стіні?

- Бо папір закінчився, - абсолютно серйозно відповів він.