Розділ 61. Необхідна міра

Аліканта

Щойно Кайрен пішов, Аліка відправилася до королеви аби все їй розповісти. Алія звісно виглядала спантеличеною після почутого, але поставилася із розумінням. Вона і сама довгий час приховувала від усіх таємницю свого походження і те, що вона володіє Іскрою Природи. Запропонувала навіть свою допомогу, але Аліканта ввічливо від неї відмовилася, не хотіла завдавати складнощів королеві.

З Кайреном, як і домовлялися, зустрілися після обіду в його кабінеті. На столі вже стояла скринька із брошкою. Аліка взяла прикрасу до рук і ще раз уважно оглянула, а тоді зжала її в руці і влила трохи сили. Брошка засяяла, а перед очима дівчини виникла дама похилого віку, яка сиділа на терасі палацу і дивилася в далечінь, а на руці сяяв перстень. Аліка напружила пам’ять пригадуючи цю жінку, вона видавалася надто знайомою. Видіння закінчилося і Аліканта відклала брошку в бік.

- Я бачила в кого перстень, але не змогла пригадати цю жінку, - засмучено промовила.

Кайрен на мить замислився, зібравши брови докупи, а тоді промовив.

- Ти зможеш передати мені цей образ? Можливо я пригадаю.

- Але як?

- У нас уже встановлений ментальний контакт, коли я побував в твоєму лабіринті пам’яті, тобі знову потрібно мене туди пустити.

- Що я повинна зробити?

- Розслабитися і відпустити контроль над свідомістю, - відповів.

- Легко сказати, важко зробити. Я не можу розслабитися спеціально, особливо коли знаю, що ти копатимешся в моїй голові.

Чоловік посміхнувся.

- Боїшся, що дізнаюся якісь твої секрети?

- Та ні, просто складно, - заперечила, але щоки залила фарба.

- Ти мені довіряєш?

- Так.

- Тоді зробімо так.

І не чекаючи, що скаже чи запитає Аліка, Кайрен притягнув її до себе і припав до губ. Дівчина на долю секунди втратила контроль, але цього вистачило аби чоловік занурився в її свідомість. Лорд тримав так міцно, а цілував так ніжно, що зносило дах, а відштовхувати його чи протестувати бажання абсолютно не було. Аліка тонула в цих відчуттях, насолоджуючись кожною миттю. Коли Кайрен відпустив, вона відчула хвилю розчарування і водночас збентеження, бо не повинна була відчувати це гостре бажання його близькості, їй це заборонено, але серце вперто не слухало жодних доводів розуму і тріпотіло наче метелик поруч з ним.

Кілька секунд Аліканта ще ловила повітря, а тоді підняла погляд на чоловіка, який виглядав так, наче нічого особливого щойно не сталося, і її накрила злість.

- Що це було? – пішла в наступ.

- Я допомагав тобі розслабитися, - і додав: поміть це вдалося.

- А хіба не було іншого способу?

- Був, але для чого тягнути, якщо можна прискорити результат, - стеснув плечима чоловік. – Аліко, заспокойся! Я знаю хто ця жінка.

- І хто?

- Це герцогиня Веллард, мати кузена короля Каеля. Непроста жінка, потрібно буде постаратися аби переконати її віддати перстень.

- Думаю, ми справимося. Тепер потрібно вирішити до кого їдемо першими.

- Почнімо з твого родинного будинку, потім скеля бажань і наостанок герцогиня.

- Добре. Я з королевою говорила, вона мене відпустила.

- Король також дозволив, сказав, що це його вдячність за затримання голови зрадників у Корденії.

- Супер. Виїдемо завтра?

- Так. Збирай лише найнеобхідніше, брати карети не будемо, поїдемо кіньми, так швидше і безпечніше буде.