Розділ 45. Таємниця Аліканти

Алія

Королева почувалася останніми днями не найкращим чином, її страшенно нудило і боліла голова. Однак вона намагалася не подавати виду, мужньо терпіла токсикоз, про який достатньо багато знала ще зі свого земного життя і різними доступними тут способами намагалася з ним боротися. Лікарка перед дорогою порадила тримати при собі імбирні цукати. Алія спершу скривилася від самої думки, але згодом визнала, що це справді трохи допомагає: не прибирає нудоту повністю, зате робить її менш нестерпною. Іноді вона просто повільно смоктала шматочок, ховаючи, щоб ніхто не помітив. Вона не хотіла говорити про свій стан королю аби не зірвати перемовини, і не хотіла наражати спадкоємця на небезпеку. Бо доки обмежене коло осіб знає про її вагітність, тим менша ймовірність, що зрадники захочуть позбутися дитини. В цьому і був тягар корони – і зараз не лише про відповідальність за всю державу і народ, а й і про постійну небезпеку бути підступно вбитим ворогом. А маленькі принци і принцеси, невинні діти, але з народження змушені тягнути тягар свого походження.

У кімнату увійшла служниця, щоб допомогти одягнутися до сніданку, добре, що сукня передбачалася легка і не потрібно було туго затягувати корсет. Каель вже давно прокинувся і одягнувся, а зараз сидів за столом і перебирав якісь папери. Йому потрібно було багато часу приділяти справам аби перемовини з поставки магічної руди пройшли вдало, бо від цього залежала їхня безпека.

В якусь мить в голові запаморочилося і королева різко сіла на край ліжка, король це помітив і миттю опинився поруч.

- Мила, що з тобою?

- Все добре, лише трохи запаморочилася голова, але все вже минуло.

Він нахмурився, уважно вдивляючись у її обличчя, ніби шукаючи те, що вона могла приховати.

- Я вже шкодую, що взяв тебе з собою, - промовив він, провівши пальцями по її щоці. - У твоєму стані потрібно відпочивати, а не супроводжувати мене на цих виснажливих зустрічах.

Вона поклала свою долоню поверх його руки, затримуючи цей жест, і ледь похитала головою.

- Для нашого королівства необхідний цей договір, тому не картай себе за це рішення. Я почуваюся вже краще.

- Ти сьогодні нікуди не підеш, лежатимеш в ліжку. Я повідомлю, що в тебе сильний головний біль і тобі потрібен час, щоб одужати.

- Це тобі не зашкодить? – занепокоїлася.

- Ні, але в будь-якому випадку ти для мене в пріоритеті. Покликати до тебе когось з фрейлін?

- Аліканту.

- Добре, люба. Відпочивай, вона зараз прийде.

Каель нахилився, ніжно поцілував її в чоло й затримався на мить, ніби не хотів відходити.

- І пообіцяй мені, що справді відпочиватимеш, а не геройствуватимеш.

- Обіцяю, - усміхнулася.

Лише після цього чоловік неохоче відпустив її руку, ще раз уважно окинув поглядом, переконуючись, що їй не стало гірше, і попрямував до дверей. Уже на порозі він обернувся.

- Якщо запаморочення повториться або тобі стане бодай трохи гірше, негайно поклич лікаря. І не сперечайся зі мною.

Вона лише кивнула, знаючи, що зараз марно доводити, ніби почувається краще. Щойно двері зачинилися, у кімнаті знову запанувала тиша, яку незабаром порушили легкі кроки - до покоїв поспішала Аліканта. Коли дівчина ввійшла, то королева відразу помітила, що з нею щось не те. Очі підпухли, хоч вона і намагалася це замаскувати, а посмішка, яка з’явилася на її обличчі була досить нещирою, більше скидалася на маску, за якою ховалася якась проблема.

- Доброго ранку, Ваша Величносте! – присіла в глибокому реверансі Аліка.

- Доброго, - тихо відповіла королева, уважно вдивляючись у її обличчя. - А тепер скажи мені правду.

- Про що ви?

- Не прикидайся. Я бачу, що ти плакала.

Дівчина швидко відвела погляд.

- Ні... нічого такого.  

- Аліканто.

Королева вимовила її ім’я спокійно, але з такою теплотою, що цього виявилося достатньо. Захист, який фрейліна так старанно вибудовувала, дав тріщину. Вона нервово стиснула пальці, а вії затремтіли.

- Тебе хтось образив?

Аліка заперечно похитала головою.

- Ти можеш мені розповісти і я допоможу. Щось той молодик з вечері зробив тобі?

- Ні, Ваша Величносте. Ніхто мене не ображав. Просто… просто… я… ледве не зробила помилку… я…. не мала… але воно вийшло якось само. Я не гідна бути і далі вашою фрейліною-охоронницею.

Дівчина не могла вже стримати сльози, які котилися її щоками, капаючи додолу.  Королева здивовано звела брови. Вона не могла повірити почутому. Слова Аліканти звучали так, ніби дівчина вже винесла собі вирок, але сама вона зовсім не розуміла, за що. Зрадити її? Ні. Це було просто неможливо.

За весь час, що вони були разом, Аліканта неодноразово доводила свою відданість і жодного разу не дала приводу засумніватися в собі. Тому зараз слова дівчини зовсім не складалися в цілісну картину.

Що могло статися, аби така стримана, дисциплінована й вимоглива до себе дівчина, раптом вирішила, що більше не гідна служити? Невже вона припустилася настільки серйозної помилки? Але якої? Алія перебирала в думках десятки можливих варіантів і не знаходила жодного, який був би схожий на правду.