Розділ 44. Ниточка зв’язку

Аліканта

Аліка припинала плакати, сама послабила шнурівку корсету, не хотіла в такому стані кликати до себе покоївку. Стягнула спочатку верхній шар, потім сам корсет полетів на підлогу, залишилася лише в нижній сорочці і так і впала на ліжко, ховаючи обличчя у м’яких подушках. Сон прийшов аж надто непомітно і дівчина сама не зрозуміла як поринула в його обійми.  

Їй снилася та дівчина з видіння, принцеса, які подарували магічні прикраси з фіолетовим каменем, Ріана.

На цей раз вона була вбрана у весільне вбрання, розшите перлами і дорогоцінним камінням, на голові лежала акуратна діадема. Дівчина йшла довгим проходом, вимощеним квітами, до вівтаря, біля якого її вже чекав молодий вродливий юнак, його червонясто-руде волосся було охайно вкладене, а камзол, розшитий золотом, підтверджував його високий статус. Ріана дивилася лише на нього. Неозброєним оком було помітно, що вона кохала його. Зупинилася біля вівтаря, і молодий чоловік одразу простягнув до неї руку. Принцеса вклала свої пальці в його долоню, і він ледь помітно стиснув їх, ніби намагався заспокоїти її хвилювання.

Попереду стояв жертовний камінь, оповитий білими трояндами й тонкими срібними ланцюжками, на яких висіли маленькі дзвіночки. Вітер торкався їх, і в повітрі розливався м’який, майже чарівний передзвін. Позаду каменя височіла статуя богині - жінки з розпростертими руками, у долонях якої сяяв великий кристал фіолетового кольору. Його світло падало на наречених, огортаючи їх м’яким серпанком.

Жрець у довгому світлому вбранні підняв руки, закликаючи до тиші, і голосно промовив слова благословення. Його голос лунав урочисто й низько, розтікаючись над натовпом, а гості схилили голови. Тим часом жрець простягнув нареченим тонкі золоті стрічки, якими мали обв’язати їхні зап’ястя. Ріана усміхнулася тремтячими губами й першою зав’язала стрічку на руці свого нареченого. Той зробив те саме у відповідь, не відводячи від неї погляду. Потім настала мить клятв. Після їхнього принесення, жрець узяв невелику чашу з темного металу, наповнену прозорою водою, і наказав нареченим опустити в неї руки, скріплені золотими стрічками. Щойно їхні пальці торкнулися води, фіолетовий камінь раптом яскраво спалахнув.

- Вітаю вас, богиня дозволила цей шлюб. Від тепер ви чоловік і дружина.  

Після їхнього поцілунку Аліканта різко прокинулася і сіла на ліжку підібгавши ноги. Знову видіння, але тепер уже уві сні. Ця дівчина, Ріана, невже вона її родичка? Аліці необхідні були ще видіння, аби нарешті скласти цілісну картинку. Поки що вона лише знала, що далі Ріана буде втікати з дитиною коридорами палацу, а тоді зникне в порталі. Але чому вона це робитиме?

Наскільки вона зрозуміла між весіллям і втечею минув якийсь час, можливо, кілька місяців чи років. Що ж тоді могло трапитися? Думки стрибали одна поперед одної. Якби ж Аліканта знала як викликати ці видіння, зараз вони з’являлися самі і дівчина не бачила жодної для цього закономірності.

Треба думати далі, якщо Ріана була принцесою, то дитина, з якою вона тікала, теж була не простим немовлям, а королівської крові, спадкоємцем.

Жаль, що вона не роздивилася стать дитини. Аліка раптом завмерла посеред кімнати, а серце штовхнулося об ребра.

А що, як та дитина - це вона сама?

Думка була настільки приголомшливою, що дівчина навіть не одразу змогла нормально вдихнути. Повільно опустилася на край ліжка, дивлячись кудись перед собою невидющим поглядом. Та ні. Це звучало надто божевільно, але і водночас... надто багато що пояснювало.

Люди зі зміями шукали її не просто так. Стерті спогади теж не виникли на порожньому місці. Як і ці видіння, що раз по раз підкидали їй уривки чужого життя, надто тісно пов’язаного з її власним. Якщо Ріана справді її мати... якщо вона тікала, рятуючи свою дитину... тоді все набувало сенсу. Ким тоді була та жінка, що виховала її? Невже прийомною матір’ю?

За дверима почулися кроки, і Аліка здригнулася, вирвана з власних думок, а за мить пролунав тихий стукіт.

- Леді Аліканто? - долинув із коридору голос служниці. - Ви вже не спите? Її Величність просила передати, що сніданок подадуть за годину.

Аліка ковтнула й швидко звелася на ноги.

- Так... так, я вже прокинулася.

- Чи потрібна вам допомога з ранковим вбранням?

- Ні, дякую. Я скоро вийду.

Кроки служниці стихли, а Аліка повільно повернула голову до гардеробу. У неї була лише година, щоб привести себе до ладу, зробити вигляд, ніби нічого не сталося, і спуститися до сніданку, де, найімовірніше, доведеться бачити і Кайрена, і Генрі Бактеда, і королівське подружжя. Аліка гірко всміхнулася й потягнулася до глечика з водою. Схоже, цей день буде не менш важким, ніж попередній.