Розділ 42. Рішення

Аліканта

- Аліко, нам потрібно поговорити, - пролунав знайомий голос.

Повільно обернувшись, Аліка побачила Кайрена. Він стояв за кілька кроків від неї, освітлений м’яким світлом садових ліхтарів. За його спиною дзюрчав фонтан, а з палацу долинали приглушені звуки музики.

- Про що? – поцікавилася.

- Про те, що між нами відбувається і не заперечуй цього. Я бачу як ти дивишся на мене, коли думаєш, що я цього не помічаю. Як червонієш від моїх слів і дотиків. Як голосно стукотить твоє серце в моїх обіймах.

- Нічого такого немає, - твердо заперечила.

- Справді? Тоді чому твої щоки знову стали яскраво-рожевими?

- Це через погоду.

- Уночі?

- Так, уночі теж буває жарко, - відрізала.

- Брешеш.

- Це ти сьогодні довів, що брешеш значно професійніше за мене.

Очі чоловіка зблиснули небезпечним вогнем і щось в його погляді дівчині категорично не сподобалося, але не встигла вона про це подумати, як опинилася в міцному кільці рук, а в наступну секунду його губи накрили її.

Світ навколо ніби зник. Стихла музика, що долинала з палацу, зникли голоси гостей, навіть дзюрчання фонтану перестало існувати. Залишилося лише шалене биття її серця і Кайрен. Він цілував довго і пристрасно, наче таврував її губи, а коли нарешті відсторонився, між ними запала тиша. Аліканта дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись згадати хоча б одну розумну думку, але даремно. У голові було абсолютно порожньо, а Кайрен раптом повільно і задоволено усміхнувся, наче щойно отримав відповідь на запитання, яке давно його мучило.

- Ну що ж, - промовив він. - Тепер принаймні не доведеться вдавати, що між нами нічого немає.

Аліка різко його відштовхнула і відійшла на кілька кроків. Серце і досі шалено стукотіло, а губи пам’ятали ту пристрасть їхнього поцілунку. Та і для Аліки це був перший досвід.

- І що тепер? - нарешті запитала дівчина, але відповісти чоловіку не дала. – Хоча це не важливо. Я дала присягу і не можу її порушити. Тому тобі краще зосередити свою увагу на котрійсь з фрейлін королеви, що так і падають до твоїх ніг, вони гарні, шляхетні, вільні від будь-яких обітниць, а мене залиш в спокої.

- Ти зараз серйозно? – нахмурився Кайрен.

- Абсолютно, - твердо відповіла.

Вона не дала йому можливості сказати ще бодай слово. Розвернулася й швидко рушила до виходу, спочатку кроком, а потім майже бігом. Бо якщо залишиться ще хоча б на хвилину, то її рішучість почне танути на очах.

Серце боляче стискалося в грудях. Найгірше було те, що вона брехала і йому і собі. В думках знову зринув його поцілунок. Аліка сердито стиснула кулаки. Ні. Вона не могла про це думати, не мала права на це.

Присяга була дана добровільно. Ніхто не змушував її ставати фрейліною-охоронницею королеви. Ніхто не змушував клястися служити Алії й відмовитися від власного майбутнього. І якщо зараз вона дозволить почуттям узяти гору, то зрадить не лише королеву, а й саму себе.

Позаду почулися швидкі кроки.

- Аліко, стій!

Вона навіть не озирнулася.

- Відчепися від мене!

Лише в своїй кімнаті змогла дати вихід емоціям, притулилася спиною до стіни, притулила долоні до розпашілих щік і розплакалася. Варто було лише заплющити очі, як перед нею одразу постало його обличчя. Уважний погляд карих очей, трохи хриплуватий голос, уперта усмішка і той клятий поцілунок. Перший у її житті. Від самої згадки щоки знову запалали.

Усі романтичні історії, які вона читала, усі дівочі мрії про перший поцілунок здавалися такими красивими, хвилюючими й неймовірно простими. Ніхто не писав про те, що після нього можна сидіти посеред ночі й почуватися так, ніби твоє серце розривають на дві частини. Бо одна її половина відчайдушно хотіла повернутися в сад, дослухати все, що Кайрен не встиг сказати. Хотіла знову побачити його, відчути тепло його рук і зрозуміти, що сталося між ними насправді. Але інша вперто нагадувала про присягу. Про королеву, про обов’язок та про вибір, який вона колись зробила сама.

- Яка ж я дурна, - прошепотіла Аліка.

Адже проблема була не в Кайрені і навіть не в поцілунку. Вона полягала в тому, що він подобався їй уже давно. Подобалися їхні нескінченні суперечки, те, як він міг вивести її з рівноваги одним словом. Подобалася його усмішка, його впертість і дивна здатність опинятися поруч саме тоді, коли вона найбільше цього потребувала, а ще їй подобалося, як він на неї дивився.

І саме тому вона втекла. Бо якби залишилася в тому саду ще хоча б на хвилину, то могла сказати щось таке, про що потім шкодувала б, бо воно ішло в розріз з її минулими рішеннями.