Розділ 35. Розмова наодинці

Аліканта

Аліка чекала Кайрена в кінці коридору. Та і чоловік не забарився, і вже за мить з’явився в полі зору. Підійшов до неї.

- Ти хотіла поговорити? – відразу перейшов до теми.

- Так.

- Ходімо до моєї кімнати.

- Але…

- Чи ти хочеш говорити у кімнаті інших фрейлін?

Аргумент був переконливий, тому довелося погоджуватися на цю надто непристойну, з точки зору суспільства, пропозицію. Покрокувала слідом за чоловіком, а тоді ввійшла у люб’язно відчинені двері, які відразу ж замкнулися на ключ. З одної сторони відчула себе наче у пастці, але з іншої - у безпеці, бо ніхто раптово не увірветься і не побачить їх разом, у досить компрометуючій ситуації. Кайрен запропонував сісти в крісло, сам же розмістився на великому двоспальному ліжку. Щоб трохи відволіктися від думок, які раптово з’явилися в її голові, вирішила піти в наступ.

- А ти популярний серед леді. Не знала, що ти ще й цілительською магією володієш.

Кайрен нахмурився.

- Ти справді про це хотіла поговорити? – недовірливо поцікавився.  

- Ні, але погодься, це було кумедно. Ще хвилину тому Діана ледь не помирала, а варто було опинитися в твоїх обіймах, як вона одразу пішла на поправку.

- Повір, я теж став свідком справжнього дива, - сухо відповів Кайрен.

Аліка тихо засміялася.

- Цікаво скільки тепер ще дівчат впаде до твої ніг, аби привернути твою увагу?

- Аліко.

Усього одне слово, але сказане таким тоном, що усмішка повільно зникла з її обличчя.

- Гаразд, гаразд, - підняла вона руки в примирливому жесті. - Насправді я хотіла поговорити зовсім про інше.

Кайрен схрестив руки на грудях і мовчки чекав.

- Ти колись чув про випадки, коли під переходу порталом з’являються видіння?

- Хм… Не чув про таке. А чому ти питаєш?

- Сьогодні зі мною таке сталося. Я бачила якусь жінку з дитиною на руках, вона від когось тікала, а тоді відкрила портал і зникла. І в ту мить і мене викинуло з порталу.

- Тому ти впала?

- Так, це сталося так раптово і я не розумію що все це означає.

- Що ти бачила в лабіринті пам’яті минулого разу? Ти не розповіла, а кудись зникла, - змінив тему чоловік.

- Я…, - вагалася чи варто розповідати. – Був спогад, де я вчилася читати, і я подумала, що можливо з часом зможу розшифрувати ті символи.

- Чому ти тоді мовчала? Не довіряла мені…, - з сумом промовив Дорейн.

- Не знаю. Просто не розповіла.

- Чому? – наполягав на відповіді.

- Я просто... не звикла ділитися такими речами. У моєму житті проблеми зазвичай доводилося вирішувати самій.

- Я говорив тобі раніше і скажу ще раз: ти можеш мені довіряти.

Він дочекався поки Аліканта кивне, а тоді знову змінив тему.

- Ти сказала, що жінка тікала з дитиною. Ти добре її розгледіла?

Аліка насупилася, намагаючись пригадати подробиці.

- Не дуже. Все відбувалося швидко та і там було надто темно. Пам’ятаю темне волосся, світлу сукню. Але от обличчя не роздивилася.

- А дитина?

- Немовля, зовсім маленьке.

Кайрен задумався.

- Магія порталів іноді взаємодіє з іншими видами магії. Особливо якщо людина має незвичайний дар.

- Тобто ти вважаєш, що це пов’язано зі мною? Я можу мати ще один дар?

- Аліко, останнім часом навколо тебе занадто багато дивних збігів, щоб я міг вірити у випадковості.

- Але якби у мене був ще один дар, я б це помітила, хіба ні? – замислилась дівчина.

- А якщо його заблокували, спогади ж стерли…

- І справді, ти правий. Таке може бути. Я хочу знову зануритися в лабіринт.

- Ти впевнена? Сил вистачить?

- Так, впевнена. Але не витягуй мене до тих пір, поки ситуація не стане критичною, я маю багато чого побачити.

- Не можу обіцяти, - похмуро промовив Кайрен. – Це небезпечно.

- Будь ласка, довіряй мені, все буде добре.

- Сідай на ліжко, тут тобі буде зручніше, - люб’язно запропонував чоловік, а сам рушив в бік крісла.

Аліканта сперечатися не стала, сіла на ліжко з схрещеними ногами і поринула в медитацію. Знайоме відчуття відстороненості від навколишнього світу прийшло майже відразу. Щоразу їй вдавалося це набагато легше, наче вже стала звикати до такого стану своєї душі. Перед очима знову виникли знайомі стіни лабіринту, цей раз вона буквально за хвилину проминула п’ятнадцять років свого життя і опинилася на знайомому роздоріжжі, вирішила звернути знову в ліво.

На цей раз глухої стіни вже не було, а відразу відкрилася погляду картина вже знайомої дитячої кімнати і її маленької, що гралася ляльками. Двері звично відчинилися пропускаючи маму. Жінка виглядала змарнілою, наче не спала кілька діб, але щойно погляд зупинився на дочці, як обличчя осяяла посмішка.