Розділ 32. Ще один спогад

Аліканта

Вечеря виявилася справді смачною, а організм, який за весь день майже не бачив нормальної їжі, тепер буквально насолоджувався кожним шматочком. Аліка навіть не помітила, як спорожніла половина тарілки. Лише коли підняла погляд, зустрілася з насмішкуватими очима Кайрена.

- Що? - насторожилася вона.

- Нічого, - куточок його губ сіпнувся в усмішці. - Просто приємно бачити людину, яка нарешті перестала думати про таємниці, змови й артефакти.

- Я не перестала про них думати.

- Звісно ні. Але хоча б їсти не забуваєш.

Аліка фиркнула й відпила трохи відвару.

- То що розповів зрадник?

Чоловік відкинувся на спинку крісла. Усмішка зникла з його обличчя, поступившись місцем звичній зосередженості.

- Багато чого. Насамперед, він підтвердив, що Граф Морган і віконт Лемборг справді працювали на людей головного, потім сказав, що їх шеф не в Равалорії, а переховується в Корденії, де саме він не знає, але всі вказівки надходять саме звідти.

- А по артефакту зв’язку можна якось вирахувати, звідки іде сигнал?

- На жаль, ні, розробники подбали про конфіденційність. Але вже за добу ми вирушаємо до Корденії, тож зможемо обережно все перевірити. А за потреби навіть звернутися безпосередньо до короля Рейгана.

- Це хороші новини. Артефакт вже дослідили маги? Є якійсь результати?

- Ми передали його в роботу, але жодних відомостей ще немає.

- Кайрене, а щодо тих символів на прикрасах, вдалося розшифрувати? – обережно поставила питання, яке її так турбувало.

Чоловік лише похитав головою. Погано дуже погано, хоча від самого початку не очікувала, що місцевим магам вдастя хоч щось розшифрувати.

- Але хоч якому народу вони належать знайшли?

- Поки що ні. Головний маг вважає, що офіційно така мова ніде не використовується. Її могли штучно створити в якомусь племені або таємному товаристві як шифр. У такому разі стороння людина ніколи не зрозуміє справжнього змісту написаного.

Аліка нервово зжала салфетку, а тоді відхопилася на ноги і зробила кілька кроків, то в одну то в іншу сторону. Усередині наростало неспокійне відчуття, ніби відповідь була зовсім поруч, але щоразу вислизала з-під пальців у останню мить. Вона намагалася впорядкувати думки, скласти докупи всі факти, але чим більше розмірковувала, тим заплутанішою здавалася вся ця історія. А ще було таке відчуття, що вона знає відповідь, але просто не може згадати, бо хтось стер її пам’ять.

- Кайрене, мені знову потрібно поринути в лабіринт пам’яті.

Чоловік невдоволено насупився.

- Прямо зараз? Але ти виснажена за весь день, тобі потрібно відпочити, - заперечив, але дівчина була непохитна.

- Ні, прямо зараз! І або ти мені допомагаєш, або я зроблю це без тебе.

Кілька секунд він мовчки дивився на неї. Потім лише закотив очі.

- Вперта.

Кивнув на знак згоди і запросив дівчину сісти у крісло, сам прилаштувався на стільці.

- Пам’ятаєш, що потрібно робити?

- Так.

- Тоді розслабся і не поспішай. Я витягну тебе назад, якщо щось піде не так.

Його голос звучав спокійно й упевнено, і від цього тривога всередині трохи відступила. Аліка заплющила очі, зробила глибокий вдих і почала повільно занурюватися в медитацію. Цього разу все вийшло значно легше. Свідомість швидко відокремилася від реальності, а вже за кілька хвилин вона стояла посеред знайомого лабіринту. Спочатку швидко пройшла ті спогади, які були нещодавніми і опинилася на роздоріжжі. Куди на цей раз іти? Спробувала звернути вліво. Чим далі просувалася, тим більше їй не подобалося це місце, було надто темним і гнітючим. З’являлися якісь уривки розмов образи, але на них ніяк не могла зосередитися, вони наче втікали від неї, киваючи п’ятами. В якусь мить коридор закінчився, попереду була лише стіна. Дівчина здивовано зупинилася і оглянула її з усіх сторін. Дивно все це, - подумала. Хіба можуть у лабіринті пам’яті бути такі місця? Тут точно прихована якась таємниця. Почала досліджувати стіну, обережно торкалася виступів і в якусь мить натрапила на кнопку. Не задумуючись натиснула на неї, тунель різко освітило яскравим спалахом, а коли світло згасло, то перед очима з’явилася картинка.

Перед нею була дитяча кімната, залита теплим сонячним світлом. На підлозі лежав пухнастий килим, біля вікна стояла невелика дерев’яна шафа з іграшками, а посеред кімнати сиділа маленька дівчинка років шести й захоплено гралася лялькою. Аліка завмерла. Це була вона. Дівчинка щось наспівувала собі під ніс, розсаджуючи навколо ляльки дерев’яних звіряток, ніби влаштовувала для них справжній бенкет. Від цього видовища в грудях боляче защеміло. Вона майже забула, якою була до пансіонату. До втрати батьків. До всіх жахіть, що чекали попереду. Раптом двері кімнати відчинилися.

- Аліко, сонечко, ти тут?

М’який жіночий голос змусив її здригнутися, до кімнати увійшла молода жінка, її матір. Аліканта відчула, як перехопило подих. Вона пам'ятала її дуже нечітко. Лише окремі риси, розмиті образи зі старих спогадів. А зараз бачила так ясно, ніби все відбувалося насправді.