Розділ 28. Пошуки артефакту

Аліканта

Аліка самого ранку прийшла в кабінет Кайрена і він на диво зустрів її приязною усмішкою.

- Доброго ранку! Готова?

- Доброго, так, - відповіла.

- От і чудово, почнемо із західного крила.

Дівчина кивнула й рушила слідом за ним. Коли вони дісталися місця призначення, Кайрен зупинився, даючи їй простір. Аліка зробила глибокий вдих, намагаючись зосередитися на відчуттях, заплющила очі й обережно випустила магічний імпульс, дозволяючи йому хвилею розійтися довкола. Але нічого не відгукнулося у відповідь.

Вона розплющила повіки, ледь помітно нахмурившись, і спробувала ще раз, але сильніше, наполегливіше. Та результат був той самий: глуха тиша і жодного сліду. Вони не затримувалися довго й перейшли до східного крила, де все повторилося. Цього разу сумнів уже пробрався глибше, холодними лещатами стискаючи груди. Коли ж і південне крило не дало жодного результату, Аліканта відчула, як її впевненість починає розсипатися, мов пісок крізь пальці, а в голові настирливо звучала одна думка - невже її ідея від самого початку була помилкою.

Вона опустила погляд, стискаючи пальці, ніби намагалася втримати хоча б крихти віри у власні сили. І саме в цей момент Кайрен, не кажучи нічого зайвого, м’яко, але впевнено стиснув її плече, змушуючи підняти до нього погляд.

- Не впадай у відчай, у нас залишилося ще північне крило. Будемо сподіватися, що саме там нам пощастить.

Дівчина кивнула і рушила в потрібному напрямку. Північне крило здалося дівчині якимось непривітним. Тут було мала житлових кімнат, переважно складські приміщення. Ну в цілому досить хороше місце для схованки. Вона знову сформувала потрібний імпульс і стала терпеливо чекати хоч якогось відгуку. Хвилини йшли, але нічого не відбувалося. Вже хотіла розчаровано згортати закляття, як раптом відчула слабкий імпульс, що йшов від однієї з кімнат. Відразу кинулася бігти, щоб не втратити зв’язок. Навіть не оглянулася на Кайрена, щоб перевірити чи він слідує за нею, була впевнена, що не відстає ні на крок. Сигнал став ще більше слабнути, але вона встигла зрозуміти з якої кімнати він іде. Вже хотіли зайти, як раптом почули відлуння кроків по коридору. Чомусь відразу з’явилася думка, що не можна щоб їх тут побачили, тому швидко схопила чоловіка за руку і нирнула у найближчі двері. Кайрен навіть нічого зрозуміти не встиг. Лише покірно дозволив затягнути себе в якесь приміщення, більше схоже на кладовку розміром півтора метри квадратні. Простір був настільки малим, ще й заставленим приладдями для прибирання, що двоє людей могли там поміститися лише тісно прижатими один до одного. Кайрен притиснувся до стіни, а Аліканта – до його грудей.

- Що ти робиш? – ошелешено запитав, намагаючись відсунутися в сторону, але вільного простору не було.

- Там хтось ішов.

- Ну і що, ми нічого забороненого не робили. Та й швидше за все це був хтось із слуг.

- А якщо зрадник, який хотів зв’язатися по артефакту зв’язку зі своїм головним, тоді ми його злякали б.

- Виходьмо, тут немає чим дихати.

- Ні, не можна! Почекаймо поки цей невідомий пройде, - зашипіла у відповідь Аліка.

- Ти ходяча пригода, - пробурмотів тихо, але дівчина розчула.

- Я лише намагаюся чим скоріше розплутати цей клубок змов, тому і прислухаюся до своєї інтуїції. А вона мені говорить зараз нікуди не йти і чекати.

В темряві вона не могла роздивитися обличчя Кайрена, але була майже впевнена, що він закотив очі. В якусь мить відчула якийсь порух в себе на шиї і інстинктивно смикнулася, намагаючись скинути щось невідоме із себе. Але від цього руху стало лише гірше, бо ще сильніше притиснулася до чоловіка всім тілом, носом втиснувшись в його камзол. В ніздрі відразу вдарив його запах, свіжий з краплинками мускусу, і Аліка відчувала подих на своїй скроні і як швидко стукотить в нього серце, її ж, здається, билося в унісон з його, швидко-швидко, наче грало в перегони. Аліканті так сильно захотілося поглянути йому у вічі, прочитати у них, що він відчував у цю мить. Вона закинула голову наверх, вдивляючись в його обличчя. Як же заважає ця темрява – подумала дівчина. Вона спробувала відсторонитися, зробила кілька рухів то в одну сторону, то в іншу, а потім його рука припечатала її до чоловічого тіла, а вухо обпалив подих.

- Не совайся, я не залізний.

Серце зробило шалений кульбіт. Це він зараз на що натякає? Невже вперше вона викликає в нього не роздратування, а щось зовсім інше? Думка була несподіваною… і дивно приємною. І, що найгірше, їй це сподобалося.

Раптом його долоня сильніше стиснула талію, а інша зарилася у волоссі, вона тепер відчула його подих зовсім близько, за міліметр до її вуст. Голова почала паморочитися від цієї близькості, десь на підсвідомості вона розуміла, що зараз він її поцілує, але не могла цьому противитися. Їй навіть стало цікаво, які його губ на дотик: м’які і теплі чи навпаки тверді і вимогливі.

Про що вона взагалі зараз думає? Відразу себе висварила. Цей поцілунок лише все ускладнить між ними, краще дотримуватися тих крихких дружніх стосунків, що вибудувалися. Тому силою волі прогнала дурманющий туман з голови і різко відсторонилася, на скільки дозволяв простір.

- Вже можна виходити, - чомусь прошепотіла і перша кинулася на вихід.