Розділ 24. Та що з ним таке?

Аліканта

Розпач, який пережила Аліка вчора, змінився рішучістю дізнатися все про своє минуле, розшифрувати руни на магічних прикрасах і покарати винних у смерті її батьків. Жах спогаду вже трохи минув, лишаючи по собі лише гіркий слід в душі, а от обійми Кайрена все ніяк не йшли з голови. Те з якою щирістю він заспокоював її, гладив по волоссю, шепотів на вухо, зігріваючи шкіру щоки теплим подихом. Це було надто неправильно, надто провокативно, але і аж надто приємно. «Тобі не можна закохуватися» - нагадала собі: «Не можна відчувати до когось прив’язаність, мурашки по тілу від одного дотику чи погляду чоловіка. Твоє життя – це обов’язок служити королеві і в разі необхідності померти за неї!». Однак думки не слухалися, раз у раз згадуючи усі приємні моменти з Кайреном. Їх перервав слуга, і Аліканта була за це йому вдячною. Він повідомив, що її до себе викликає королева.

Коли Аліка ввійшла до покоїв Алії, жінка лежала на ліжку, змучена, але дуже щаслива. Вагітність їй пасувала, ще більше згладжувала і так м’які риси обличчя, а радісна усмішка освітлювала сьогоднішній похмурий дощовий день.

- Вітаю Вас, Ваша Величносте! – поклонилася в реверансі.

- Дякую, Аліко. Налякала я вчора усіх, але добре, що нічого серйозного, а навпаки радісна новина. Його Величність повідомив, що ми за кілька днів вирушаємо в сусідню державу, щойно прийде відповідь на лист. Але підготуватися потрібно заздалегідь.

- Сподіваюся, Вам дорога не зашкодить, - трохи невпевнено промовила Аліканта.

- Сподіваюся ні, Каель не надто хотів аби я їхала, але так буде краще. Король Рейган надто сімейний чоловік і завжди наполягає аби до нього на переговори приїздили з дружиною. Тому якщо хочемо позитивного рішення, то потрібно чимось жертвувати.

- Як накажете, Ваша Величносте. Я все підготую.

- За допомогою звертайся до Кайрена, він також поїде.

З одного боку дівчина зраділа, а з іншого напружилася. Вона і так надто багато часу з ним проводить, а ту ще й спільна поїздка і відповідальність ще сильніше зближує. Пам’ять підступно підкинула їй сцени їхніх обіймів, і лише зусиллям волі вона змогла відштовхнути ці думки.

Кайрена знайшла в його кабінеті, зосередженого і суворого, він працював з документами і навіть не відразу її помітив.

- Кайрене, - тихенько покликала чоловіка і він підняв на неї стомлені почервонілі очі.

Він що не спав всю ніч? Аліці стало його шкода. Так, стоп! Не про те вона думає, але слова вилетіли швидше, чим змогла їх зупинити.

- Щось сталося? Ти виглядаєш втомленим.

Він спохмурнів. Цікаво, чого це раптом. Що вона такого сказала? Хотіла лише проявити людяність. Чоловік проігнорував її запитання натомість буркнув:

- Чого ти прийшла? У тебе якась справа до мене?

- Так, - розгублено промовила.

- Ну так говори, чого тягнеш! У мене і без тебе купа роботи.

- Їх Величності їдуть в сусіднє королівство за кілька днів, потрібно все підготувати до цієї поїздки.

- Я знаю, необов’язково бігати до мене з такими речами. Я дізнаюся про це раніше за тебе.

- Вибач, що завадила. Більше я до тебе не прийду! – підвищила голос.

Аліку душила образа. За що він так з нею? Що вона взагалі зробила не так? Після їхнього вчорашнього вечора їй здалося, що між ними щось змінилося, що вони стали ближчими, приязнішими одне до одного. Він не міг так різко змінитися за одну ніч… чи все ж міг? Думка різко кольнула. А що вона, власне, про нього знала? Майже нічого. Він ніколи не говорив про себе, не відкривався, лише ставив запитання, змушуючи її розповідати. І тепер, коли він знову закрився, відсторонився, вона раптом усвідомила, наскільки мало про нього знає. Про повернення до лабіринту пам’яті вона навіть не стала згадувати. Було й так зрозуміло, що він злий. Навіщо ще більше його дратувати? Він усе одно не погодиться, лише накричить на неї. Та і самій поринати у нього було трохи страшно, ще пам’ятала його слова, про випадки навічного ув’язнення в своєму тілі. Не хотілось їй випробовувати удачу.

Повернулася до покоїв королеви, але служниця повідомила, що Алія спить і просила не турбувати її до вечора. Чим зайнятися, Аліка не знала. Може, прогулятися? Ледве ця думка промайнула в голові, як десь удалині спалахнула блискавка. Не найкраща ідея. Але водночас її ніби щось тягнуло надвір. Гроза її не лякала, та й шкоди не завдасть - вона ж володіла цією магією. Недовго думаючи, вирішила: швидко перебіжить до альтанки, сховається там і зможе спокійно все обміркувати.

У своїх покоях одягнула теплий плащ з капюшоном і вийшла надвір. Охоронці при виході дивно переглянулися, певно думали, чого це раптом дівчині захотілося прогулятися під дощем. Але їй було байдуже на них, нехай що хочуть те і думають. Аліканту наче магнітом тягнуло до однієї з альтанок. Ще здалеку відчула чиюсь магію. Таку важку і всепоглинаючу. В альтанці точно хтось був. Безшумно наблизилася до однієї із стін. Перевагою цих конструкцій було те, що як такої стіни у них не було, лише залізні прути оброслі виноградом. Тому ні вона не могла побачити, що відбувається всередині, ані ті, хто були в альтанці, не могли помітити її, зате чути було надто добре. Вона нашорошила вуха. Підслуховувати звісно було недобре, але якесь внутрішнє передчуття змушувало її порушити правила пристойності. І інтуїція не підвела, те що дівчина почула, змусило волосся на голові стати дибом.