Розділ 17. Довіра

Аліканта

Аліка замислилася, вона також не мала пояснення, хоча ні дещо приходило в голову, а якщо вона якось родинно пов’язана із цими людьми із татуюванням змій? Але не могла відповісти на запитання, чому тоді вони вбили її батьків і шукають її, раз вони рідня.

- Аліко, ти зможеш перемалювати ці символи на листок? – голос Кайрена відволік її від думок.

- Так.

- Добре тоді, я віддам ці руни на дослідження спеціалістам, можливо вони щось знайдуть або їх розшифрують.

Дівчина кивнула й узялася до роботи, старанно виводила символи на папері, і на всякий випадок зробила копію собі, і поки Кайрен не бачив, засунула у рукав сукні. Коли приїдуть до палацу, вона знову навідається в бібліотеку, знайде ту книгу і спробує самостійно щось розшифрувати. В успіх спеціалістів Кайрена не надто вірила, зважаючи на те, що ніхто ці руни на прикрасах побачити не міг.

Коли обидві прикраси були заховані у магічну скриньку, чоловік перейшов до інших питань, що його цікавили.

- Аліко, ти нічого не хочеш мені пояснити?

Дівчина напружилася.

- Що саме?

- Можеш почати з того чому на тебе реагують невідомі артефакти, про що ти розмовляла з тим чоловіком на полі бою, чому лише ти відчуваєш магію від прикрас і бачиш руни.

- Якби я знала відповіді, то сказала б.

Кайрен кілька секунд мовчав, уважно спостерігаючи за нею, ніби намагався зрозуміти, чи говорить правду. І це дратувало. Не тому, що він сумнівався, а тому, що Аліканта й сама починала сумніватися у власному житті. Останні дні перевернули все догори дриґом, і тепер навіть спогади про дитинство здавалися якимись неповними. Про те, що її шукають, дівчина говорити не хотіла, не могла передбачити реакцію чоловіка. Раптом він вирішить, що вона становить загрозу для королеви і відсторонить її від служби. Ні, Аліка йому ще не так сильно довіряла.

- Хто твої батьки? – знову запитав Кайрен.

- Звичайні люди, збідніли дворяни, - пересмикнула плечами, тема батьків була для неї болюча.

- Дар ти успадкувала від батька?

- Так, він мав сильний рівень магії.

Кайрен задумливо кивнув, але відступати явно не збирався.

- Можливо, пам’ятаєш щось дивне зі свого дитинства? Ще до поїздки в пансіонат.

- Ні, нічого дивного. Хоча... коли взяла вперше амулет до рук, то в пам’яті наче зринули розмиті картинки, пов’язані з ним.

- Які саме? – зацікавився.

- Люди стояли на якомусь майдані. Вони плакали, кричали, метушилися… - Аліканта повільно говорила, ніби знову бачила це перед очима. - А неподалік було те саме фіолетове сяйво, яке ми бачили вчора. І ще… я відчула небезпеку, коли ти хотів помістити амулет у скриньку. Не свідомо, швидше інтуїтивно.

- Цікаво. Ти думаєш, тобі стерли пам’ять?

- Так. Може ти знаєш спосіб повернути спогади?

Кайрен замислився.

- Один спосіб є, - нарешті промовив він. - Але він ненадійний і потребує великої концентрації. Медитація й повне занурення в себе. Треба перейти в стан, коли ти максимально розслаблена й перестаєш контролювати навколишній світ, відриваєшся від реальності.

Аліканта уважно слухала, не зводячи з нього погляду.

- Душа ніби на мить залишає тіло й починає блукати лабіринтом спогадів, - продовжив. - Іноді так можна дістатися до того, що було приховано магією.

- Я спробую, - одразу впевнено сказала вона.

Чоловік нахмурився. Повільно підійшов ближче, підняв її з крісла й обережно торкнувся пальцями підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.

- Аліко, пообіцяй мені, що робитимеш це лише в моїй присутності, - серйозно промовив він. - Це не жарти. Якщо душа загубиться в цьому лабіринті, ти можеш не повернутися назад сама. Я повинен бути поруч і контролювати процес.

- Добре, - погодилася дівчина. - Як скажеш.

- Ні. Пообіцяй, - наполегливіше повторив Кайрен, не відводячи погляду.

Аліканта ледь помітно затримала подих.

- Обіцяю, - майже пошепки відповіла вона й нервово облизала губи.

Погляд Кайрена мимоволі ковзнув за цим рухом. Він різко ковтнув, а тоді ніби схаменувся й одразу відступив назад.

- Вже пізно, - його голос зрадливо охрипнув. – Тобі пора йти.

Дівчина чудово помітила той короткий погляд на свої губи. І те, як після цього змінився його голос, від усвідомлення причин, щоки миттєво обпалило жаром.

- Гаразд, тоді я піду.

Але замість того, щоб одразу рушити до дверей, так і залишилася стояти на місці. Кайрен теж мовчав. Аліка й сама не розуміла, чому їй так складно просто розвернутися і вийти. Наче щось невидиме вперто тримало її тут. Чи, можливо… хтось. Чоловік повільно підняв на неї погляд, і серце у її грудях пришвидшило темп.

- Аліко… - промовив він.

Вона ледь помітно здригнулася від того, як м’яко прозвучало її ім’я з його вуст.

- Що?

Кайрен кілька секунд мовчав, ніби справді вагався, чи варто ставити це питання.