Розділ 16. Він їх не бачить

Аліканта

Уже у власних покоях Аліка змогла спокійно роздивитися брошку. На перший погляд звичайна прикраса, нічого особливого. Великий фіолетовий камінь, по краях золоте оздоблення. Але якщо придивитися уважніше, можна помітити дрібні насічені руни. Дівчині навіть здалося, що ця брошка й амулет були з однієї колекції. Та найбільше її непокоїло зовсім інше, чому вона так реагує на ці речі? Це дивне видіння, моторошне передчуття, розмиті спогади, що раз по раз спливають у голові, книга з рунами в королівській бібліотеці, чоловік з татуюванням змії, його слова на полі бою, її минуле, вбивство батьків. Усе це точно якось пов’язано. І що більше Аліканта про це думала, то сильніше їй здавалося, ніби хтось навмисно змусив її забути все, що стосується цієї теми. Інакше чому вона ніяк не може згадати?

Аліку раптом охопило гостре бажання знову оглянути амулет, але річ залишилася в Кайрена. Іти до нього посеред ночі? Пристойна леді, звісно ж, сказала б, що це суперечить усім правилам придворного етикету. Та вона швидко переконала себе, що робить це виключно заради спільної справи. А отже, можна трохи порушити правила. За мить уже виходила з кімнати, бо якщо думатиме ще бодай хвилину, то точно передумає.

Якщо весь шлях коридорами подолала впевнено, то біля дверей його покоїв усе ж зупинилася. Лише на мить, але цього вистачило, аби сумніви накрили з новою силою. Може, повернутися? Зачекати до ранку? Пристойні леді не ходять до чоловіків посеред ночі. Вже майже зробила крок назад, коли двері раптом відчинилися. Вона завмерла.

Кайрен стояв просто перед нею, ніби знав, що вона прийде. На ньому не було звичного парадного одягу, лише темна сорочка з недбало розстебнутим коміром, а волосся виглядало трохи вологим, наче він щойно прийняв ванну. Його погляд ковзнув по її постаті, затримався на мить на розпущеному волоссі, а тоді в куточках губ майже непомітно з’явилася усмішка.

- Цікаво, - хитро прищурився він. - І що ж привело тебе до моїх покоїв у такий пізній час?

Аліканта миттєво відчула, як щоки обпалює жар.

- Я у справі, - швидко відповіла.

Його усмішка стала трохи ширшою.

- Звісно. А я вже почав хвилюватися, що причина може бути іншою.

- Не будь самовпевненим.

- Навіть не намагався.

Вона роздратовано видихнула, але це лише сильніше видало її збентеження. Кайрен кілька секунд мовчки спостерігав за нею, а потім все ж відступив убік, пропускаючи всередину.

- Раз ти ризикнула своєю репутацією заради цієї розмови, думаю, справа справді важлива. Заходь, Аліканто.

Невпевнено зробила крок всередину і завмерла на порозі, збираючись з думками. Чоловік тим часом розташувався в кріслі і запросив її також сісти навпроти. На тремтячих ногах все ж наблизилася до нього.

- Так, що там за така важлива справа, що ти до ранку не могла почекати?

- Мені потрібно оглянути амулет.

Кайрен був навіть не здивований, а приголомшений.

- Це тобі іграшка, щоб її розглядати? – відрізав він. – Це невідомий артефакт, який поводить себе максимально дивно. Я не буду так ризикувати, - і додав - Якщо це все, то ти даремно прийшла.

- Кайрене, послухай! Відбувається щось дивне, сьогодні у покоях королеви я відчула схожу магію від однієї із прикрас, складається таке враження, що вони якось пов’язані.

Його постать миттєво напружилася.

- Що ще за прикраса?

- Ось ця, - простягнула йому брошку. – Її подарував королеві один з послів, але хто саме вона не пам’ятає.

Кайрен забрав прикрасу з її рук і уважно оглянув. Повільно покрутив у пальцях, провів над нею долонею, скануючи магією, а тоді раптом поморщився.

- Ти з мене знущаєшся?

- Ні, - насупилася дівчина. - Чому ти так говориш?

- Бо це зовсім не артефакт, від неї навіть магічної енергії немає. Це звичайна ювелірна дрібничка.

- Не може бути! - одразу заперечила Аліканта. - Я відчуваю магію. І ці руни…

- Які ще руни? - здивовано перепитав Кайрен.

- Ті, що висічені на камені, - уже й сама розгублено відповіла дівчина.

Він що, їх не бачить? Кайрен ще раз уважно подивився на брошку, а тоді повільно підняв на неї погляд.

- Аліканто… тут немає жодних рун.

На мить у кімнаті запала дивна тиша. Чоловік більше не дивився на прикрасу, а лише на неї саму. Від цього погляду Аліка мимоволі повільно опустила руку.

- Ти справді їх бачиш? - в його голосі не залишилося звичної насмішки.

- Звісно бачу, - трохи роздратовано відповіла вона, хоча всередині вже починала наростати тривога. - Ось тут… і тут. Це ж очевидно.

Вона знову провела пальцями по поверхні темного каменю. Символи були чіткими, тонкими, ніби висіченими сріблом просто всередині мінералу. Під світлом свічок вони ледь помітно мерехтіли, складаючись у дивне переплетення знаків, від яких починало поколювати кінчики пальців.

- Мені потрібно оглянути амулет, - твердо повторила вона.

На цей раз чоловік не став сперечатися, а мовчки пішов по скриньку. Дівчина з нетерпінням чекала його повернення, в думках, аналізуючи цю ситуацію. Як так виходить, що ні він, ні королева не бачать цих рун і чому це може робити вона?