Розділ 15. Ще один дивний предмет

Аліканта

Зранку королева дала стільки завдань, що сісти й спокійно проаналізувати минулий день, а тим більше все, що було пов’язане з амулетом, Аліканта так і не змогла. Від самого ранку її буквально водили з однієї зали до іншої, не залишаючи навіть кількох хвилин на власні думки. Спочатку вона допомагала обирати оздоблення для стін у південному крилі палацу, де королева вже втретє змінювала рішення щодо кольорів. Слуги розгортали перед ними важкі сувої тканин, прикладали до стін зразки фарби й золотого тиснення, а Її Величність то захоплено погоджувалася, то вже за мить невдоволено морщилася й наказувала прибрати все геть. Аліканта чемно відповідала, радила, порівнювала відтінки, хоча думками постійно була зовсім не тут. Потім її повели оглядати нову оббивку меблів для великої вітальні. Майстри розкладали оксамит, шовк і важкий темно-синій атлас, демонструючи візерунки й оздоблення срібною ниткою. Королева вимагала її думки щодо кожної дрібниці, ніби від цього залежала доля всього королівства, хоча часто рішення все одно приймала сама. Алії швидше не вистачало дружнього спілкування, чим вона і справді потребувала поради.

Аліканта слухала, кивала, торкалася пальцями тканин, але в голові раз по раз спливали події минулої ночі. Амулет не виходив із думок. Їй здавалося, ніби навіть зараз вона відчуває його холодну вагу в долоні, а дивна тривога не відпускає ні на мить. Та щойно дівчина намагалася зосередитися на цьому, поруч знову лунав голос королеви з черговим питанням або наказом, і доводилося вкотре ховати власні думки глибоко всередину.

Лише ближче до обіду їй нарешті вдалося ненадовго залишитися самій. Аліканта втомлено видихнула й повільно зупинилася біля високого вікна в порожньому коридорі. Сонце вже піднялося високо, заливаючи палац теплим золотавим світлом, але навіть це не допомагало позбутися внутрішнього напруження. Вона сперлася долонею об холодне підвіконня й нарешті дозволила собі повернутися думками до всього, що сталося вчора. Кожне слово. Кожен погляд. Кожне дивне відчуття поруч з амулетом. Чим більше Аліка про це думала, тим сильніше переконувалася: та річ була зовсім не простою прикрасою. У ній було щось живе. Небезпечне. Дівчина заплющила очі, намагаючись відтворити момент, коли вперше торкнулася його, і по спині миттєво пробіг холод.

- Ви тут, леді Аліканто. Я вас усюди шукаю.

Вона різко розплющила очі й обернулася. Один із палацових слуг стояв за кілька кроків від неї, трохи захеканий після поспіху.

- Її Величність наказала негайно привести вас до її покоїв.

Аліканта стримала роздратований видих і лише коротко кивнула. Знову. Їй навіть кількох хвилин не дали, аби спокійно все обдумати. Та коли дівчина рушила за слугою довгим коридором, усередині раптом з’явилося дивне, майже тривожне передчуття. Ніби зовсім скоро мало статися щось важливе. Дорогою це відчуття лише посилювалося. Вона й сама не могла пояснити, чому раптом настільки напружилася. Королева стояла біля столу, заваленого сувоями тканин, ескізами декорацій. Поруч метушилися служниці.

- Нарешті, - королева навіть не підняла на неї погляду. - Погляньте на це.

Вона простягнула Аліканті аркуш із замальовками прикрас для вечірньої зали.

- Я не можу вирішити, чи залишити срібні елементи, чи замінити їх золотом.

Аліка слухала її в пів вуха. Щойно підійшла ближче до столу, всередині знову з’явилося те саме дивне відчуття, від якого холоділо під шкірою. Наче поруч була магія. Вона ледь помітно завмерла й обережно озирнулася довкола.

Погляд ковзнув по кімнаті, а тоді зупинився на невеликій темній скриньці, що лежала на краю столу серед паперів. Серце в грудях миттєво стиснулося. Не знала чому, але була впевнена, що джерело цього відчуття саме там.

- Аліканто? - голос королеви став трохи різкішим. - Ти мене взагалі слухаєш?

- Так, Ваша Величносте, - швидко відповіла, змусивши себе відірвати погляд від скриньки. - Думаю, золото краще поєднуватиметься з освітленням зали.

Королева задоволено кивнула й одразу повернулася до обговорення прикрас, а Аліканта тим часом ледве стримувалася, щоб знову не подивитися на ту річ. Їй раптом стало моторошно. Бо вона вже знала це відчуття. Саме таку енергію випромінював амулет. Стискала пальці за спиною, змушуючи себе слухати королеву, та слова майже не доходили до неї. У голові крутилася лише одна думка, що лежить усередині? І чому ця річ, за енергетикою, так схожа на амулет?

- Отже, вирішено, - задоволено мовила королева, навіть не помічаючи її напруження. - До вечора все мають переробити.

Служниці одразу заметушилися, збираючи тканини й сувої. Аліканта повільно перевела погляд на скриньку.

- Ваша Величносте, - обережно почала дівчина.

- Так…

- Вибачте, можливо моє питання здасться дивним, але що лежить в цій скриньці?

Алія перевела погляд на скриньку і промовила:

- Та, нічого особливо, мої прикраси.

- Можна мені подивитися? Я відчуваю дивну енергетику від них, хотіла б пересвідчитися, що все безпечно.

- Та, дивись, - махнула рукою королева, а сама відійшла в сторону.

Дівчина обережно простягнула руку, повільно провела пальцями по срібному символу на кришці, а тоді відкрила скриньку й уважно оглянула прикраси всередині. Погляд майже одразу зупинився на акуратній брошці. Щось у ній було не так. Обережно доторкнулася до прикраси, і в ту ж мить різкий холод пройшов крізь усе тіло, перед очима потемніло, а тоді вона побачила.