Розділ 14. Що це таке?

Аліканта

Воїн нервово ковтнув, але все ж заговорив:

- Лорде Кайрене, у одного з воїнів якийсь амулет… Він без кінця світиться, і ми не розуміємо, як його вимкнути. Цей кулон уже всіх розбудив.

- Який ще кулон? Який амулет? Де ви його взагалі взяли? - гаркнув Кайрен.

Підлеглий ще сильніше затрусився, та навіть Аліка мимоволі зіщулилася від його тону.

- Цей… На полі бою підібрали… Ми ж не знали, що то щось магічне. Думали, якась дрібничка…

- Йолопи! - вилаявся чоловік і швидким кроком рушив до місця події.

Навіть не озирнувся, перевіряючи, чи хтось іде за ним, але і воїн, і Аліка навіть не думали відставати. Коридорами маєтку вони рухалися майже бігом, а напруження з кожною секундою лише зростало. Уже здалеку стало помітно дивне фіолетове сяйво, яке миготіло попереду й відбивалося на кам’яних стінах. До кімнати вони влетіли майже одночасно. Просто посеред підлоги лежав невеликий амулет, що яскраво світився насиченим фіолетовим кольором, і через нього майже неможливо було нормально роздивитися саму річ. Здавалося, від амулета хвилями розходилася важка, тривожна магія, від якої по шкірі пробігав холод.

Кайрен наказав усім вийти. Воїни слухняно потягнулися до дверей, а от Аліканта так і залишилася стояти на місці, не відводячи погляду від дивної речі. У голові почали з’являтися якісь уривки спогадів, нечіткі, розмиті, але водночас її накривало моторошне відчуття дежавю. Вона вже бачила схоже сяйво. Колись давно. Але де? І коли? Майже інстинктивно відчула потребу підійти ближче. Її наче тягнуло до цієї магнетичної енергії, яку випромінював амулет. Крок, потім ще один. Потрібно згадати! Боги, чому це так важко? Наче хтось навмисно стер частину її пам’яті. Амулет раптом засяяв ще яскравіше, ніби відгукуючись на її присутність.

Кайрен тим часом почав формувати в руці якесь закляття. Аліка це помітила миттєво. Ні, не можна дозволити йому знищити амулет. Вона навіть не знала звідки, але була абсолютно впевнена: ця річ пов’язана з її дитинством. І саме вона може дати відповіді на питання, які мучили її все життя. Не роздумуючи більше ні секунди, Аліка різко кинулася вперед і загородила амулет собою.

- Що ти робиш, божевільна?! - різко крикнув Кайрен і, схопивши її за руку, спробував відтягнути вбік. У його голосі виразно звучало роздратування, змішане з тривогою. - Я наказав усім вийти! Чому ти досі тут?

- Пусти! - писнула вона, намагаючись вирватися з його хватки, але чоловік лише сильніше стиснув пальці на її зап’ясті.

- Вийди звідси! Ми навіть не знаємо, наскільки ця річ небезпечна! - уже трохи стриманіше промовив Кайрен, хоча напруга все ще відчувалася в кожному його слові. Він явно намагався достукатися до її здорового глузду.

- Ні! - Аліка різко похитала головою і вперто стала ще ближче до амулета. - Ти його знищиш! Я не дозволю!

- Та не збираюся я його знищувати, - крізь зуби процідив чоловік. - Лише поміщу в магічну скриньку, яка екранує магію.

- Зачекай! Може стати тільки гірше! - випалила вона раніше, ніж сама зрозуміла, чому це сказала.

У голові знову спалахнули розмиті образи. Цього разу чіткіші: налякані людські обличчя, яскраве світіння схожого амулета, крики. Кайрен різко завмер і уважно подивився на неї.

- Звідки ти це знаєш? – примружив очі.

- Не знаю! - майже з відчаєм вигукнула Аліка і нервово стиснула пальці. - Відпусти мене! Я повинна сама його заспокоїти.

Кайрен недовірливо насупився.

- Але як?

Аліканта нічого не відповіла, а він повільно її відпустив. Вона опустилася на підлогу поруч з амулетом і просто завмерла, дивлячись на річ. Чоловік напружився, готовий будь-якої миті втрутитися, якщо помітить хоч найменшу загрозу. Аліка тим часом відчула легке поколювання в пальцях. Їй так сильно хотілося доторкнутися до цієї речі, відчути її тактильно. Вона обережно торкнулася амулета кінчиками пальців, і той раптом потьмянів. Помітивши це, вже сміливіше взяла його до рук. Амулет востаннє блимнув і згас. Дівчина покрутила в руках звичайну підвіску на шнурку з великим каменем, уважно її роздивляючись. На перший погляд, нічого незвичного. Хоча ні… На камені щось було написано. Якісь руни. Аліка придивилася уважніше і завмерла. Вона вже бачила ці символи в королівській бібліотеці, у тій дивній припорошеній пилом книзі, яка ще тоді здалася їй знайомою. У такі збіги дівчина не вірила, але вибудувати логічний ланцюжок їй завадив Кайрен, який нарешті підійшов ближче й допоміг їй підвестися, ошелешено дивлячись на неї.

- Як ти це зробила?

- Не знаю… Діяла інтуїтивно, - сказала правду, Аліка і поняття не мала чому цей амулет на неї відгукнувся.

Кайрен забрав підвіску з її рук і все таки помістив у скриньку, на цей раз Аліканта не заперечувала, вона вже перестала відчувати небезпеку.

- Ми ще поговоримо про це пізніше, Аліканто, - попередив чоловік, уважно дивлячись на неї. - А зараз іди. Мені потрібно провести виховну роботу зі своїми підлеглими, і тобі краще цього не слухати.

Дівчина лише повільно кивнула й вийшла з кімнати, натомість усередину зайшли воїни. Уже в коридорі вона почула холодний командний голос Кайрена, який жорстко вичитував підлеглих. Вловила лише уривок: