Розділ 10. Примара з минулого

Аліканта

У дорогу вирушили щойно зійшло сонце, аби до вечора прибути до маєтку Ді’Валер. Кайрен очолював процесію воїнів, а Аліка сиділа в кареті разом із королевою. Помірне похитування заколисувало. Алія дрімала, зручно вмостившись на подушках, та й у самої дівчини вже злипалися очі. Цієї ночі вона майже не спала, надто переймалася тим, як мине дорога. Втім, трохи заспокоювало те, що поруч був Кайрен. Хоч Аліка його й недолюблювала, але навіть не сумнівалася, що він справжній професіонал і чудово розуміється на організації охорони. У пансіонаті її теж навчали подібного, однак на практиці командувати військовими-чоловіками дівчина майже не вміла. Можливо, через брак спілкування з протилежною статтю. У пансіонаті чоловіків майже не було, а ті, що траплялися, були звичайними робітниками.

В якусь мить Аліку ніби щось різко вихопило зі сну. Знову цей магічний сплеск неподалік. Уже за секунду в дверцята карети постукали. Певно, Кайрен теж це відчув. Королева прокинулася миттєво і відчинила віконце.

- Ваша Величносте, скоро буде напад. Дорога попереду перекрита. Щойно стався магічний виплеск від порталу, нападники будуть тут за кілька хвилин. Я запечатаю карету охоронним закляттям, аби вам нічого не загрожувало. Аліканто, залишайся з королевою і охороняй її.

- Я чергуватиму біля карети, так буде краще. Якщо хтось спробує проникнути всередину, я його зупиню.

Кайрен кілька секунд уважно дивився на неї, а тоді коротко кивнув.

- Розумна думка. Виходь, але швидко.

Аліка миттєво накинула плащ поверх легкої дорожньої сукні й вислизнула з карети. Чоловік наклав охоронне закляття на карету і рушив до воїнів, які стояли неподалік, віддаючи їм накази і формуючи лінію оборони. За кілька секунд повітря попереду раптом здригнулося. Раз. Удруге. А потім простір буквально розірвало сріблястим спалахом.

- Портал! - крикнув хтось із воїнів.

Із розлому один за одним почали вистрибувати люди в темних плащах. Їх було надто багато. Кайрен вилаявся крізь зуби.

- Захищати королеву! – крикнув.

Нападники рвонули вперед майже одночасно. Ліс миттєво наповнився брязкотом зброї, криками і магічними спалахами. Один із воїнів ударив вогняним закляттям просто в землю, змусивши кількох ворогів відступити, але з порталу вже виходили нові. Аліка різко озирнулася навколо карети. Поки що сюди ніхто не прорвався, та раптом вона відчула дещо інше. Магію. Дивну. Холодну. Моторошно знайому і вона була зовсім близько. Дівчина різко обернулася і помітила між дерев темну постать. Незнайомець не поспішав нападати, лише мовчки дивився прямо на неї. Обличчя приховував капюшон, але від нього хвилями розходилася тривожна, майже задушлива енергія.

Аліканта, про всяк випадок, підготувала конструкт удару блискавки. І коли чоловік рушив на неї, то шпурнула його в нього. Почула глухий сміх, бо конструкт навіть не зачепив його. Сформувала наступний згусток, але на цей раз не поспішала атакувати, хотіла подивитися, що буде робити суперник. Він також запустив в неї якимось моторшним згустком, їй вдалося ухилитися. Аліка намагалася відвести чоловіка подалі від карети аби її не зачепило. Чоловік рухався неквапливо, ніби зовсім не сумнівався, що рано чи пізно вона припуститься помилки. І це дратувало найбільше. Аліканта відчувала, як усередині повільно закипає злість, але змушувала себе не втрачати голову. Вона різко викинула руку вперед, запускаючи одразу три тонкі блискавичні нитки. Цього разу не напряму - одна мала відволікти, дві інші вдарити збоку. Незнайомець легко відбив першу атаку, але друга все ж ковзнула по його плечу. У повітрі запахло паленим. Почула глухий стогін, і стала ще сильніше атакувати усім підряд. В якусь мить з нього злетів плащ, Аліка приготувалася до вирішального контрудару, як раптом помітила татуювання на руці у вигляді змії. Дівчину кинуло в холодний піт, а все всередині стиснулося. Змія… Вона вже бачила цей знак, давно, ще у дитинстві. Ті люди, що вбили її родину, в них було таке ж татуювання. Але цей чоловік виглядав надто молодим, років тридцяти, він не міг бути тим самим. Напевно якось пов’язаний з її ворогами. Аліка мимоволі відступила на крок, готуючи ще один конструкт, але незнайомець це помітив і холодно промовив:

- Нарешті знайшов тебе. Я вже почав думати, що стара віщунка помилилася, але, виявляється, ти справді існуєш.

- Хто ти?.. - вирвалося в дівчини, а по шкірі побіг мороз.

Чоловік не відповів, він трохи нахилив голову набік, уважно розглядаючи її.

- Ти дуже схожа на матір.

Ці слова змусили Аліканту застигнути каменем на місці. Він знав її матір? Але як таке можливо? Усе життя вона була впевнена, що проблеми з цими людьми мав лише батько, а тепер виходило, що й мати була з ними пов’язана. І, судячи з усього, значно сильніше, ніж Аліка могла уявити. На якусь мить дівчина зовсім випала з реальності. Думки плуталися, спогади накочували уривками, не даючи зосередитися. До тями повернулася лише тоді, коли хтось різко схопив її за плечі і струснув. Свідомість прояснилася не одразу, але коли нарешті підняла погляд, то побачила перед собою Кайрена. У його очах змішалися злість і неприховане занепокоєння. Біля її ніг лежало обезголовлене тіло незнайомця. Це що виходить – якби не Кайрен, то її могли вбити?

- Що відбувається, Аліканто? – холодним тоном запитав чоловік.