Розділ 1. Десять років тому.

Десять років тому.

 Аліканта Верей

Сутінки згущалися, небо затягувала дощова хмара, наче природа відчувала, що в сім’ї Аліканти Верей біда. Люди тихо перешіптувалися, хтось важко зітхав і жалісливо поглядав на десятилітню дівчинку, яка щойно втратила обох батьків.

- Що тепер буде з дівчинкою?

- Бідна дитина…

- Жахлива трагедія!

Ці слова долинали звідусіль, змішуючись у тягучий, майже нестерпний гул. Та Аліці було не до жалю. Вона згорнулася клубочком у кутку і намагалася медитувати, як її навчала мама, прагнучи відгородитися від спогадів про ті страшні миті, свідком яких стала. За одну мить вона втратила всю свою сім’ю і у неї більше нікого не залишилося. Та жалість, яку висловлювали сусіди її дратувала. Вона не хотіла бути слабкою, дівчинка сильна характером, справжній боєць, як любив говорити батько, ще й магічно обдарована, і коли підросте, то знайде вбивць та помститься за смерть рідних.

Люди почали розходитися Аліканту забрала до себе сусідка, вона була хорошою, часто давала дівчинці різні смаколики, але мала і своїх дітей, тому Аліка довго в неї затримуватися не змогла б, а лише до приїзду її дальніх родичів, яким уже надіслали листа про трагедію.  

Дні минали, а рідня так і не приїжджала, і дівчинка дедалі більше нервувала, бо не хотіла ставати тягарем для добросердної Тіни. Та й хоч жінка й не показувала цього в її присутності, Аліка випадково почула, як вона ділилася своїми переживаннями з подругою. Щоночі дівчинка молилася богам, щоб ті допомогли її, і молитви були почуті, за місць тітка і дядько по материні лінії все ж приїхали. Почали управлятися із документами про спадщину, про опікунство над Алікантою та з іншими справами. Продали родинний дім дівчинки, а її саму забрали з собою, сказавши, що тепер у неї розпочинається нове життя. Всю дорогу Аліка уявляла свій новий дім, як у ньому складеться її доля чи зможуть тітко і дядько хоч частково замінити їй батьків, дарувати ту ж ласку і любов. Проте її мріям не судилося збутися, бо нові опікуни привезли її не до власного будинку, а до закритого пансіонату. Вигляд будівлі ні зовні, ні всередині Аліці не сподобався, жодного затишку, до якого вона звикла, а лише голі кам’яні стіни та темні кольори довкола. Рідня пояснила, що не готова виховувати дитину, тому знайшла для неї «хороше місце», яке, за їхніми словами, забезпечить їй майбутнє значно краще, ніж вони самі змогли б. Вони швидко передали її в руки незнайомої суворої жінки й, навіть не попрощавшись, пішли геть. Сльози самі навернулися на очі. Вона знову залишилася одна і здається, нікому більше не була потрібна.

Сувора жінка наказала йти за нею, мовчки провела коридорами і показала нову кімнату, що радше нагадувала в’язницю, яку Аліка колись бачила лише на малюнках у книжках. Усередині мешкали ще дві дівчини, вдягнені в дивну уніформу: довгу сіру спідницю, блузу і жилет. Наказавши підготуватися до присяги, провідниця зникла, а Аліку обступили її нові сусідки, щось розповідали, розпитували, але дівчинка не сильно на них реагувала, заглибившись у свої думки. Однак важливе для себе ухопила. Це був не звичайний пансіонат, а закритий військовий заклад, де виховували супровід для багатих знатних людей. Дівчат змалечку навчали військовій справі, магічно розвивали, а також іншим вимогам для знатних панянок: етикету, танцям, іноземним мовам. По суті виховували супровід під прикриттям. Аліканту це зацікавило, бо якщо вона зможе тут стільком речам навчитися, то потім матиме сили аби помститися за смерть батьків. І навіть кровна присяга її не лякала, яку потрібно було принести, що їй вже втрачати.