Розділ 30. Не ідеально, але разом

Вересень прийшов, як завжди: діти повернулись до школи, Ірина повернулась до ранніх будильників і складних звітів, і світ знову закрутився зі своїм звичайним шаленим темпом.

Але в цьому темпі тепер було щось інше.

Максим приходив у вівторки і четверги — вони самі так склалось, без домовленостей, просто виявилось, що в ці дні у нього немає пізніх нарад, а в неї — вільний вечір. Катя приходила щосуботи. Данило поступово перестав тримати дистанцію — не відразу, не в один день, а так, як це буває у людей, які звикають до нового обережно, але справді.

У жовтні Данило сам запросив Максима на свій матч — просто так, між іншим, увечері:

— Максим, у мене в суботу гра. Якщо хочеш — приходь.

Максим подивився на Ірину — вона непомітно знизала плечима, означаючи «вирішуй сам».

— Прийду, — сказав він. — О котрій?

— О дванадцятій.

— Добре.

Після матчу — Данило забив один гол, пропустив два, але команда виграла — вони йшли вулицею всі четверо: Данило розповідав про гру, Катя і Соня влаштували свій паралельний діалог, Ірина і Максим ішли позаду.

— Він добре грав, — сказав Максим.

— Він так само, як завжди. — Ірина посміхнулась. — Але раді, що ти побачив.

— Я теж.

Вона глянула на нього. Він дивився на дітей — і в тому погляді було щось таке, чого вона вже навчилась впізнавати: присутність. Той тип уваги, який не потребує гучності.

— Максиме, — сказала вона.

— Так?

— Дякую.

— За що?

— За вівторки і четверги. За матч. За все.

— Не треба дякувати за те, що хочеш робити.

— Це ти так говориш. Але я хочу.

Він поглянув на неї. Ненадовго — секунду, дві. Потім взяв за руку просто так, без передмов.

Вона не прибрала.

Данило обернувся — побачив. Нічого не сказав. Обернувся назад і продовжив розповідь про другий тайм.

В листопаді трапилась перша справжня сварка.

Вона почалась через дурницю — Ірина не попередила, що зміна плану, він приїхав, а її не було (затримала нарада). Він зачекав двадцять хвилин і поїхав. Вона повернулась і не зрозуміла, чому холодно відповідає на повідомлення.

— Що трапилось? — написала вона.

«Нічого».

«Максиме».

«Ми говоримо потім».

Потім — це наступного дня, і «потім» виявилось неприємним: він сказав, що йому неприємно бути людиною, яка чекає і не знає, чи прийдуть. Вона сказала, що нарада — не її вина. Він сказав, що справа не в нараді, а в тому, що вона могла написати. Вона сказала, що не зобов'язана звітувати. Він сказав, що звіт тут ні при чому — просто елементарне «я затримуюсь».

Вони сиділи на кухні і обоє дивились трохи вбік від одного одного.

— Ти правий, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Ти правий. Треба було написати. — Вона відчула незручність у горлі — те саме, що буває, коли визнаєш щось. — Я звикла не пояснювати нікому. Це — мій.

— Знаю.

— Але з тобою — інакше. Треба вчитись.

Він дивився на неї.

— Я теж не ідеальний, — сказав він. — Я міг би запитати, де ти, а не сидіти і ображатись.

— Ображатись — теж людське.

— Так. — Він видихнув. — Так.

Мовчання.

— Ми посварились, — сказала вона — без жаху, просто констатуючи.

— Посварились.

— І не розбіглись.

— Не розбіглись. — Він трохи усміхнувся. — Це добра ознака.

— Це дуже добра ознака, — погодилась вона.

Перед Новим роком Катя запитала Ірину — просто, в лоб, так, як запитують тільки діти:

— Ірино, ви з татом одружитесь?

Ірина ледь не пролила чай.

— Катю, ми...

— Просто питаю. — Катя дивилась на неї спокійно. — Ви дуже добре підходите. Тато посміхається частіше.

— Він посміхається?

— Частіше, ніж раніше. — Дівчинка знизала плечима. — Я помітила.

Ірина дивилась на неї — цю дев'ятирічну пряму людину.

— Ми поки не думаємо про одруження, Катю. Ми просто... разом.

— Це теж добре, — сказала Катя і пішла до Соні.

Ірина залишилась з чашкою і думала: «тато посміхається частіше».

Вона теж помітила. Просто не знала, що він — теж.

В грудні вони зустріли Новий рік разом — уперше, вчотирьох. Данило, Соня, Катя і дорослі. Ялинка в Ірини, Максим приніс шампанське і мандарини і щось смачне у великому горщику. Катя навчила Соню якогось іспанського слова. Данило і Максим дивились хокей. Ірина готувала і слухала, як у квартирі — гучно, тепло, по-живому.

О дванадцятій вони підняли келихи.

— За наступний рік, — сказав Максим.

— За наступний, — повторила Ірина.

Вони переглянулись поверх дитячих голів. Без зайвих слів — просто переглянулись.

Потім Соня вибухнула петардою-хлопавкою просто в руці Данила, той закричав, Катя закричала від переляку, всі засміялись, і момент розчинився в загальному хаосі.

Але той погляд — залишився.

Пізно вночі, коли діти нарешті заснули — всі троє в Сониній кімнаті, накидані на матрасах як три картоплини — вони сиділи вдвох на кухні і пили чай.

— Не ідеально, — сказала вона.

— Що?

— Цей рік. — Вона тримала чашку. — Страх, паузи, сварки, Ольга, і знову страх. Не ідеально.

— Ні. — Він дивився на неї. — Але разом.

— Але разом, — повторила вона.

Він поклав руку їй на стіл — долонею вгору. Запрошення, не вимога.

Вона поклала свою зверху.

За вікном сяяли новорічні феєрверки — той безглуздий, гарний, непотрібно пишний салют, від якого у всіх піднімається настрій без жодної логічної причини.

— Іро, — сказав він.

— Так?

— Я кохаю тебе.

Вперше. Просто. Без виступу і без сцени. Під феєрверки й залишки мандаринів.

Ірина дивилась на нього.

— Я знаю, — сказала вона тихо. — Я теж.

Він трохи усміхнувся.

— Ти міг би сказати щось більш романтичне, — зауважив він.

— Могла б. — Вона підняла на нього очі. — Але ти цінуєш точне.