Розділ 29. Крок назустріч

Червень приніс спеку і шкільні канікули.

Шкільні канікули — це окрема поема для батьків-одинаків: куди подіти дітей, хто з ким, коли, чи є табір, скільки коштує табір, навіщо такий дорогий табір, і взагалі куди ділись літо і дитинство.

Ірина вирішила питання частково — Данило поїхав на спортивний табір на два тижні, Соня — до бабусі у Вінницю на тиждень. Перший тиждень вона була вдома сама, і це виявилось дивним відчуттям: тиша в квартирі — та сама, яку вона завжди вважала відпочинком — тепер була трохи інакшою. Не гнітючою, але й не тою самою.

Максим знав, що вона сама.

— Ходімо кудись, — сказав він у понеділок.

— Куди?

— Ти казала — Португалія. Але далеко. Як на вихідні?

— Куди на вихідні?

— Я думав про Карпати. Якщо хочеш.

Ірина задумалась. Два дні. Без дітей. З ним. Це вже не «каву разом» і не «сидіти на кухні».

— Ти серйозно? — запитала вона.

— Ти знаєш, що я не жартую, коли пропоную.

— Знаю. — Вона дивилась на нього. — Добре.

Вони виїхали у п'ятницю вранці — він за кермом, вона з кавою в термосі, вікно трохи відчинено, дорога вела на захід. Перші пів години їхали мовчки — не тому що ніяково, просто сам по собі добрий ранок у хорошій компанії не потребує звуків.

Потім вона сказала:

— У мене ніколи не було Карпат без дітей.

— Як так?

— Ми їздили один раз з Андрієм, але Данило вже був. Потім — завжди з обома.

— І як?

— Зараз? — Вона подивилась у вікно. — Трохи дивно. Але добре.

— Дивно — це нормально.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо це правда. — Він переключив передачу. — Дивно — значить, нове. А нове — не обов'язково погано.

— Ти дуже прагматично ставишся до почуттів.

— Я прагматично ставлюся до всього. Так зручніше.

— І до мене?

Пауза.

— До тебе — ні. — Він не дивився на неї — дивився на дорогу, як і треба. — До тебе прагматика не виходить.

Ірина дивилась на його профіль. Різке обличчя, зосереджений погляд, та рука на кермі.

— Розкажи мені щось, — сказала вона. — Про себе. Те, чого я не знаю.

Він думав кілька секунд.

— Я боявся висоти, — сказав він. — До двадцяти п'яти.

— Будівельник — і боявся висоти?

— До двадцяти п'яти. Потім — ні.

— Як так вийшло?

— Перший об'єкт. Треба було вийти на дах — перевірити перекриття. Я вийшов і там простояв годину. Просто — стояв і дивився.

— І страх пройшов?

— Ні. Я навчився стояти поряд зі страхом і все одно дивитись вперед.

Ірина подивилась на нього.

— Ти взагалі розумієш, що це метафора?

— Я розумію. — Він легко усміхнувся. — Звідси і висновок.

Вони зупинились десь у горах — маленький готель, де було спокійно і пахло деревом і гірськими квітами. Ірина стояла на балконі і дивилась на ліс унизу.

Максим вийшов і встав поруч. Близько — плечем до плеча.

— Гарно, — сказала вона.

— Так.

— Я рада, що приїхала.

— Я теж.

Вона повернулась до нього. Він дивився на ліс — і вона вперше мала можливість дивитись на нього так, без його погляду у відповідь. Різке обличчя, спокійне, і щось у ньому — не твердість, не закритість. Просто — присутність. Повна.

— Максиме, — сказала вона тихо.

Він обернувся.

Вона не говорила слів. Просто — крок до нього. Він одразу зрозумів і підняв руку, поклав їй на плече, а вона підійшла ближче і сховала обличчя в нього в плечі.

Він обійняв — мовчки, без пояснень. Просто тримав.

Вони стояли так, поки вітер рухав деревами внизу і десь птах щось кричав у верхівки.

— Я трохи плачу, — сказала вона в плече. — Без причини.

— Знаю, — відповів він. — Це нормально.

— Ти знову кажеш «нормально».

— Бо знову правда.

Вона тихо засміялась — зі сльозами, що взагалі смішно виглядало і відчувалось одночасно. Він трохи стиснув її міцніше.

Потім — вечеря на маленькій терасі, і вино, і розмови до пізньої ночі. Він розповідав про свого батька — будівельника, від якого і взяв фах і характер. Вона розповідала про маму — ту саму, яка сказала «ти теж маєш право». Говорили про Катю, про Данила, про те, якими хочуть бачити їх дорослими.

Не про «ми». Про все навколо — і «ми» само виростало між ними, непомітно і точно.

Пізно вночі, коли вже тихо і темно, він поцілував її — глибоко, без поспіху, і вона відповіла — без страху відступити, без думки «а раптом». Просто — була тут, і це було все, що потрібно.

Після — вони лежали і дивились у стелю, і він поклав руку їй на долоню, і вона не прибирала.

— Ти думаєш зараз? — запитав він тихо.

— Намагаюсь не думати.

— Виходить?

— Частково. — Вона повернула голову до нього. — Ти?

— Ні, — сказав він просто. — Я тут.

«Я тут».

Не «я кохаю» — поки. Не «я обіцяю» — ще рано. Просто — «я тут».

Для тієї ночі, для неї, для цього моменту.

Цього вистачало.

Більш ніж.