Розділ 27. Я теж маю право

Після тієї ночі щось змінилось. Не все — не відразу. Але те, що змінилось — змінилось без повернення.

Він заходив частіше. Вони вже не ховались за «просто по дорозі» і «Катя забула зошит» — просто приходив. Іноді з вечерею (він вмів готувати кілька страв, і всі вони були прості і смачні, що якраз те, що треба), іноді без нічого. Сидів, говорив, слухав.

Данило спостерігав. Мовчки, але спостерігав — Ірина це бачила. Хлопець не виявляв незгоди, але й не кидався відразу обіймати. Він звикав — у своєму темпі, у своєму стилі.

Одного вечора Максим і Данило сиділи над якоюсь схемою — хлопець знайшов в інтернеті план відомої хмарочоса і хотів розібратись, «як це тримається». Максим пояснював — серйозно, без зменшень, як пояснюють тому, хто справді хоче зрозуміти. Ірина спостерігала з кухні і намагалась не думати про те, як це виглядає з боку.

Виглядало добре.

Але були і складні моменти. Тому що «разом» — це не тільки вечері і пояснення архітектури.

Одного разу Максим приїхав втомлений — не просто фізично, а тим особливим видом втоми, коли людина тримала щось весь день і вже ледь. Проблема на об'єкті, щось із субпідрядниками, якийсь конфлікт. Він сидів на кухні і відповідав коротко, і Ірина бачила, що краще мовчати і просто бути поруч.

Але вона запитала — машинально, зі звичкою людини, яка звикла вирішувати:

— Чим я можу допомогти?

Він подивився на неї.

— Нічим. Це моя справа.

— Я просто...

— Іро. — Він сказав це м'яко, але рішуче. — Я не хочу зараз говорити про роботу. Просто побуди поруч.

Вона замовкла. Взяла каву. Сіла поруч.

Потім зрозуміла, що це теж — навичка. Не вирішувати. Просто бути.

Вона вчилась.

Також — Ольга.

Ольга переїхала до Києва, зняла квартиру і тепер забирала Катю кілька разів на тиждень. Ірина бачила її один раз — здалеку, біля школи: висока, темноволоса, красива тим особливим яскравим способом. Вона справді була теплою — щиро вітала Катю, обіймала, сміялась. Дивлячись на неї, Ірина думала: він не збрехав — вони справді різні.

Але ревнощі все одно були. Вона їх не ховала від себе — просто тримала.

Одного вечора сказала йому:

— Мені незручно від того, що вона є.

Він дивився на неї.

— Вона мати Каті.

— Знаю.

— І більше нічого.

— Знаю. — Ірина зітхнула. — Але я людина, і в мені є незручні відчуття. Я не прошу тебе нічого міняти. Просто — кажу.

Він помовчав.

— Дякую, — сказав він нарешті.

— За що?

— За те, що кажеш. А не тримаєш і потім вибухаєш.

— Я не вибухаю.

— Поки що.

Вона засміялась — і напруга трохи відпустила.

Але найважче прийшло не від нього і не від неї — від самої Ірини.

Мама зателефонувала у вівторок і в середині розмови, між новинами про тата і сусідку Зіну, запитала:

— Іроньку, Соня каже, що у вас якийсь чоловік буває.

— Соня говорила з тобою?

— Вона зателефонувала в неділю, розповіла про школу. І між іншим сказала.

«Між іншим». Семирічне «між іншим».

— Є знайомий, — сказала Ірина.

— І як він?

— Нормально, мамо.

— «Нормально» не відповідь.

— Він хороший, — сказала вона. — Серйозний. Має дочку.

Мама помовчала.

— Ти щаслива?

І ось тут. Ось тут Ірина зупинилась.

— Мамо, — сказала вона, — мені добре.

— Це не те саме, що щаслива.

— Знаю. Але я навчаюсь. — Вона дивилась у вікно. — Я навчаюсь дозволяти собі бути. Просто бути — без контролю і без «а раптом». Це важко.

Мама мовчала хвилину. Потім:

— Ірочко. Ти все своє життя для когось. Для дітей, для роботи, для відповідальності. — Пауза. — Ти теж маєш право.

— На що?

— На тебе. — Просто. — Ти теж людина, Іро. Не тільки мама і бухгалтер.

Ірина відчула, як щось у горлі стиснулось.

— Знаю.

— Дозволяй собі. Хай буде добре.

Вона поклала трубку і сиділа тихо хвилину.

«Ти теж маєш право».

Мама не дала жодної поради. Не сказала «виходь заміж» чи «обережно». Просто нагадала про право.

На себе. На своє.

Ірина поклала телефон на стіл і подумала: скільки часу вона відмовляла собі в цьому праві. Не через злість — з обережності. З турботи. З любові до дітей.

Але любов до дітей і відмова від себе — не одне й те саме.

Можна любити їх і при цьому бути живою.

Можна бути живою.