Розділ 26. Правда, яку я ігнорувала

Він жив на Оболоні — в п'яти хвилинах ходу від неї, що вона якось не усвідомила раніше, або усвідомила, але не думала про це. Квартира на шостому поверсі, новий будинок — він же будував, він же й обирав. Консьєрж пропустив її, коли вона назвала ім'я.

Двері відчинились майже одразу — він, мабуть, чув ліфт.

— Заходь.

Вона зайшла.

Квартира виявилась несподіваною — не тому що несподівана планування, а тому що вона відповідала йому більше, ніж Ірина уявляла. Простора, без зайвого — темні меблі, великі вікна, майже ніяких декорацій, крім Катиних малюнків на холодильнику і одного фото на поличці. Чисто. Не стерильно — саме чисто, так, як чисто буває в людини, яка поважає простір навколо себе.

— Сідай, — сказав він. — Чай чи кава?

— Чай. — Вона зняла куртку. — Можна подивитись?

— Що?

— Фото. — Вона кивнула на полицю.

— Звісно.

Вона підійшла. Фото — Катя, років шести, на якомусь морі. Сміється так, що видно всі зуби. Простягнута рука вловила краплі від хвилі. Живе, реальне, улюблене фото.

— Скадовськ? — запитала вона.

— Одеса. Ми їздили три роки тому, ще в Харкові. — Він поставив чайник. — Останнє спільне літо.

— Гарне фото.

— Вона тоді ще нічого не боялась, — сказав він просто. — Бігала в воду без попередження.

Ірина підійшла до кухонного стола і сіла.

— Максиме, — почала вона.

— Зачекай. — Він поставив дві чашки. — Дай мені сказати спочатку.

Вона зупинилась.

Він сів навпроти. Поклав долоні на стіл.

— Я думав. Весь цей час. — Голос рівний, але не холодний. — Ти права, що тобі страшно. Ти права, що це складно. Ти права, що у мене є Ольга і Катя і минуле, і у тебе є Андрій і Данило і Соня і твоє минуле. І між нами — три місяці знайомства і купа невирішених питань.

Ірина мовчала.

— Але. — Він зупинився. — Я не можу вдавати, що мені байдуже. Я не вмію так. Якщо щось є — є. Якщо немає — то немає. А тут — є.

Вона дивилась на нього.

— Максиме.

— Я чекав, доки ти скажеш, що я такий самий, як Андрій. Або що я ненадійний. Або що взагалі не треба. — Він підняв очі. — Але ти написала «можна зайти?». Чому?

Ірина видихнула.

— Тому що мені треба сказати тобі правду.

— Слухаю.

Вона дивилась на свої руки.

— Я весь цей час ігнорувала одну річ. — Вона говорила повільно, підбираючи слова — не тому що хотіла, щоб добре прозвучало, а тому що хотіла, щоб точно. — Я говорила собі, що боюсь болю. Що не хочу знову прив'язатись і залишитись. Що дітям не треба зайвих змін. Що «простіше самій». — Вона підняла очі. — Але правда в тому, що я не просто боюсь болю. Я боюсь бути щасливою.

Він дивився на неї. Не перебивав.

— Бо якщо щаслива — є що втрачати. — Вона відчула, як перехоплює горло — не від сліз, просто від правди, яку довго тримала. — Якщо тихо і ніщо — тоді й втрачати нема. Я обрала «нічого», щоб не ризикувати «всім».

Тиша.

— А тепер? — тихо запитав він.

— А тепер я думаю, що «нічого» — це теж втрата. Просто повільна. Кожен день.

Він дивився на неї.

— Ірино.

— Я ще не знаю, що робити з цим, — сказала вона. — Я не кажу «все гаразд і я готова». Я кажу тільки правду — що мені без тебе гірше. І що я нарешті чесна з собою.

Він встав. Вийшов із-за столу. Підійшов до неї — не різко, повільно — і сів поруч, на той самий бік столу. Дуже близько. Плечем до плеча.

— Чесна з собою — це вже половина роботи, — сказав він тихо.

— Тільки половина.

— Другу зробимо разом. — Він взяв її руку. Як тоді під каштаном. — Якщо ти хочеш.

Ірина дивилась на їхні руки.

— Боюсь.

— Знаю.

— Все одно хочу.

Він стиснув її руку міцніше.

Вони сиділи так і пили чай, і говорили — про дітей, про страхи, про те, що далі і як. Говорили без прикрас і без красивих слів. Просто — двоє людей, яким важко, але які вирішили, що важко разом краще, ніж легко поодинці.

Коли вона збиралась йти — вже пізно, Данило вдома чекав — він затримав її в коридорі.

— Іро.

Вона обернулась.

Він поцілував її — не так, як того вечора після концерту. Інакше. Глибше. Тихо і рішуче одночасно. З тим відчуттям, яке не залишає місця для «може» чи «подумаю».

Вона не відступила.

Коли він відпустив — дивився на неї. Питання в очах — не «ти хочеш», а щось глибше. «Ти тут?»

— Тут, — сказала вона.

Він кивнув.

— Тоді добре.