Розділ 25. Без нього гірше

Вранці вона не написала.

Не тому що передумала — просто зранку діти, потім робота, потім наради, і момент, коли здавалось «зараз напишу», щоразу змінювався на «не зараз, пізніше». Людина неймовірно вправна в прокрастинуванні важливих речей.

Зате написала Олені: «Мені треба поговорити».

«Обід?»

«Так».

В обід вони пішли в кафе навпроти — те саме, де Олена завжди замовляла салат і дивилась на нього, після чого замовляла ще пасту. Ритуал.

— Ну? — Олена сиділа навпроти і чекала.

Ірина мовчала секунду. Потім:

— Мені без нього гірше.

— Ну нарешті, — видихнула Олена.

— Не «нарешті». Це погана новина.

— Чому погана?

— Бо означає, що я залежна від чогось, від кого намагалась не залежати.

Олена поклала виделку.

— Іро. Слухай мене уважно. Те, що тобі гірше без людини — це не залежність. Це — живе.

— Дуже зручна різниця для тих, хто хоче виправдати слабкість.

— А невміння визнати, що тобі потрібна людина — це сила? — Олена дивилась на неї. — Ти багато років тренувала в собі «я справляюсь сама». І справлялась. Але «справлятись» і «жити повноцінно» — не одне й те саме.

Ірина дивилась на свою каву.

— Я боюся, що він підуть.

— Він може піти.

— Льоно, це не корисна відповідь.

— Корисна. Бо так само він може залишитись. — Олена нахилилась. — Але ти вже вирішила за нього, Іро. Ти вирішила, що він піде. І відштовхнула його, щоб не чекати. Щоб контролювати кінець.

Тиша.

— Це правда? — запитала Ірина тихо.

— Ти краще за мене знаєш.

Ірина думала.

— Правда, — визнала вона нарешті. Слово вийшло важко, але вийшло.

— І що тепер?

— Не знаю. — Вона підняла очі. — Що якщо вже пізно?

— Що якщо ні?

— Льоно, вони можуть бути з Ольгою. Він може вирішити, що з нею простіше — і я буду розуміти.

— Може. Але ти не знаєш. — Олена взяла її за руку. — Ірино. Ти ціле своє доросле свідоме життя вирішуєш за інших і за себе одночасно. Може, дозвольте йому самому вирішити?

— Я дала йому вибір.

— Ти дала йому зрозуміти, що ти не хочеш. Це різні речі.

Додому вона йшла пішки — повз парк, через ту саму вулицю, де вони сиділи під каштаном і він тримав її за руку.

Каштан стояв — великий, незворушний. Йому байдуже до людських пауз і помилок.

Ірина зупинилась.

Що вона відчуває без нього? Вона намагалась це описати чесно, без прикрас.

Зранку, коли будильник — менш боляче, але більш порожньо. Каву п'є без причини посміхнутись. Вечорами — тихо, і ця тиша більше не здається спокоєм. Данило щось запитує про будівництво і вона не знає, що відповісти. Соня пропонує намалювати всіх разом — і там тепер три фігури замість чотирьох.

Без нього — спокійніше. Але спокій — холодний.

З ним — складніше. Але тепліше.

Вона стояла під каштаном і думала: от він — вибір. Не між «хочу» і «не хочу». Між «безпечно» і «живо».

Вона все своє свідоме доросле «після Андрія» жила безпечно.

І поки жила безпечно — Соня малювала їй посмішку, якої у неї немає.

Ірина дістала телефон.

Написала: «Привіт. Я можу сьогодні зайти?»

Чекала. Серце стукало — смішно, по-дитячому.

Відповідь прийшла через п'ять хвилин:

«Можеш. О сьомій, якщо зручно».

Вона набрала: «Зручно».

Поклала телефон. Видихнула.

Зробила крок.

Невеличкий, незграбний, страшний — але зробила.