Розділ 24. Порожнеча знову

Вона думала, що буде легше.

Що повернеться той звичний стан — тихий, передбачуваний, без тиску чужої присутності. Що ранки знову стануть просто ранками, а не тим поєднанням втоми і таємного очікування, яке з'явилось кілька місяців тому.

Але легше не ставало.

Ставало тихіше. А тиша — різна.

Та тиша, яка була до нього — спокійна, контрольована. Ця — інша. Як після того, як вимкнули музику, яку довго не помічав, а тепер її нема — і щось не те.

Перший тиждень Ірина жила за розкладом. Ранок, діти, робота, вечір, сон. Чітко, по пунктах. Вона казала собі, що це і є нормальне, правильне, стабільне.

На роботі Олена мовчала — два дні. Потім не витримала:

— Що трапилось?

— Нічого.

— Іро.

— Ми взяли паузу.

— Хто взяв паузу?

— Ми. Разом.

Олена дивилась на неї.

— Разом, — повторила вона. — Чиє це було рішення?

— Моє. — Пауза. — Спочатку моє.

— Що значить «спочатку»?

— Значить, я сказала, що, може, краще відступити. Він погодився.

Олена видихнула.

— Іро. Він погодився не тому, що хотів. Він погодився, бо ти дала йому зрозуміти, що не хочеш.

— Я і не хочу.

— Брехня.

— Льоно.

— Я тебе знаю вже шість років. Ти зараз робиш те, що завжди: знаходиш причину не ризикувати. — Олена дивилась на неї без злості, але рівно. — І кожного разу це виглядає як розумне рішення. І кожного разу через місяць ти сидиш і дивишся у стіл.

— Я не сиджу і не...

— Ти зараз дивишся у стіл.

Ірина опустила очі. Стіл.

— Чорт, — сказала вона тихо.

— Так.

Катя і Соня продовжували дружити. Це дивно і незручно — дівчатка ніби не знали, що між їхніми батьками «пауза», і зустрічались у дворі і говорили по телефону по сорок хвилин про таємниці.

Ірина іноді бачила Катю і думала про Максима — і злилась на себе за це.

Данило якось увечері, коли вона сиділа з книгою і не читала:

— Мамо, а Максим більше не заходить?

— Він зайнятий. Великий об'єкт.

— Ясно. — Пауза. — Ви посварились?

— Ні.

— Тоді що?

— Данило, іноді дорослі беруть паузу.

— Навіщо?

— Щоб подумати.

Данило помовчав.

— Ти думаєш, що без нього краще?

Ірина підняла очі.

— Я думаю, що спокійніше.

— Спокійніше і краще — різні речі, — сказав він.

Ірина дивилась на сина.

— Де ти це чув?

— У тебе.

Вона не могла заперечити — бо, мабуть, справді колись говорила щось таке. Просто не думала, що десятирічний хлопець запам'ятає і застосує точніше, ніж вона.

Ось і дочекалась власної мудрості.

О третій ночі в четвер Ірина прокинулась і довго лежала, слухаючи тишу квартири.

Соня спить — вона завжди дихає трохи голосніше. Данило — тихо. Холодильник гуде. Де-не-де — машина за вікном.

Порожнеча.

Не та, яка просто «немає нікого поряд». А та, яка приходить, коли ти розуміла, що щось було — і ти сама прибрала це руками, обережно, акуратно, кажучи собі, що так правильно.

Ірина лежала і думала про його руку на спинці крісла в залі. Про «я вже тут», коли машина не заводилась. Про «ти вже там, Іро, в моїй голові». Про Катю, яка лягає до нього вночі і мовчить. Про Данила, який сказав «клас» тим особливим голосом поваги. Про Соню з малюнком і сонцем, що падає на всіх однаково.

І про себе — ту, яка сказала «простіше самій».

Просто. Вона вибрала просто.

А він не заслуговував «просто». Він заслуговував — чесно.

Вона встала. Пішла на кухню. Взяла телефон.

Подивилась на час: три сорок.

Не зараз. Не посеред ночі — це нечесно. Але завтра. Завтра вона скаже те, що треба сказати.

Вона поставила чайник і сиділа з чашкою в темряві, і думала про те, як складно бути чесною з собою. Не з іншими — з іншими вона завжди чесна. А з собою.

З собою — набагато важче.

Але починати треба саме звідси.