Розділ 23. Краще без тебе

Він прийшов у п'ятницю ввечері і виглядав не так.

Ірина побачила це одразу — вона вже навчилась читати його обличчя, те нечитабельне обличчя, яке мало хто міг прочитати. Сьогодні в ньому було щось жорстке і закрите, не те звичне «спокійний», а щось інше. Напружене.

— Що трапилось? — запитала вона.

— Нічого. — Він зайшов, сів.

— Максиме.

— Завтра великий об'єкт. Голова зайнята.

— Добре, — сказала вона.

Вони попили каву. Говорили — вірніше, говорила вона, він відповідав коротко. Він виглядав як людина, яка думає про щось інше, поки тіло сидить перед тобою.

А потім зателефонував — й вона зрозуміла, що зателефонувала Ольга. Не бачила назви на екрані, але побачила, як він напружився і сказав «вибач, треба відповісти» і вийшов у коридор.

Ірина чекала на кухні.

Він говорив хвилин п'ять. Потім зайшов.

— Катя, — сказав він. — Вони сьогодні з мамою. Ольга хоче забрати її на тиждень до Польщі — подивитись місто, де жила.

— І що ти?

— Я не проти. Катя хоче. — Він сів. — Але Ольга використала це, щоб знову поговорити про нас. Про те, що ми могли б...

Він замовчав.

— Зрозуміло, — сказала Ірина рівно.

Тиша.

І ось тут відбулося щось, чого вона потім довго соромилась.

— Максиме. — Вона говорила спокійно, але всередині щось стиснулось. — Вона твоя дружина. Ваша спільна дитина. І я думаю, що ви маєте вирішити це без мене.

Він подивився на неї.

— Іро...

— Ні. — Вона підняла руку. — Послухай. Я не претендую на твої рішення. Але я не хочу бути тим, що стоїть між батьками і дитиною. І не хочу бути людиною, через яку ти не розбереш своє.

— Я вже розібрав своє.

— Ти так думаєш. Але вона приїхала, і ти напружений, і у вас спільна дочка і спільне минуле. — Ірина дивилась на нього. — Може, краще мені трохи відступити. Дати вам час.

Він дивився на неї довго.

— Ти зараз відштовхуєш мене, — сказав він нарешті.

— Я намагаюсь бути чесною.

— Ні. Ти знову злякалась і шукаєш причину відійти.

Ірина відчула, як щось у ній спалахнуло — не злість, а те гостре відчуття, коли людина каже правду, яку ти не хочеш чути.

— Може, так, — сказала вона. — Але це не означає, що я неправа.

— Ірино. — Голос у нього змінився — став тихішим, але жорсткішим. — Якщо кожного разу, коли виникатиме складність, ти говоритимеш «краще відступити» — це не стосунки. Це очікування в безпечній зоні.

— Я не хочу стосунків, де складно!

Вона сказала це і відчула, як слова зависли між ними.

Максим дивився на неї.

— Стосунків без складного не буває, — сказав він тихо. — Ти це знаєш.

— Знаю. — Вона відвела очі. — Але я не можу.

— Не можеш — що?

— Не можу постійно боятися. Що щось зміниться. Що ти підеш. Що Ольга повернеться. Що завтра будe щось інше. — Вона дивилась у стіл. — Мені простіше самій, Максиме. Простіше і безпечніше.

Довга тиша.

— Добре, — сказав він нарешті.

Він підвівся. Взяв куртку.

— Максиме, я не...

— Все гаразд, — сказав він. — Ти сказала те, що думаєш. Я почув.

— Я не кажу, що ніколи...

— Іро. — Він зупинився. — Мені теж треба подумати. Ти права — може, нам варто взяти паузу.

Він пішов.

Ірина стояла на кухні.

Пауза. Вона хотіла паузи — і тепер, коли він сам її запропонував, відчула щось, схоже на падіння.

Не ту паузу. Не ту.

Але вона мовчала. Вона дозволила закритись дверям.

«Простіше самій».

Ось вона, правда. Проблема в тому, що «простіше» і «краще» — зовсім не синоніми.