Розділ 22. Діти проти

Данило дізнався в суботу.

Він прийшов на кухню, де Максим і Ірина пили каву і розмовляли, і щось у атмосфері, мабуть, сказало хлопцеві те, чого вони ще не говорили вголос. Він зупинився в дверях. Подивився на маму. Потім на Максима. Потім знову на маму.

— Я зроблю собі чай, — сказав він нейтрально.

— Звісно, — відповіла Ірина.

Він зробив чай. Пішов.

Ввечері, коли Максим і Катя вже пішли, Данило підійшов до мами в коридорі.

— Він тобі подобається? — запитав він. Прямо, без передмов — по-своєму.

Ірина дивилась на сина.

— Так, — відповіла вона. Теж прямо.

Данило кивнув і пішов до кімнати.

Більше нічого.

Ірина не знала, що це означало. Тиша десятирічного хлопця могла означати що завгодно: прийняття, незгоду, невизначеність. Вона вирішила дати час — і не помилилась.

За тиждень Данило сам прийшов поговорити.

Він сів за кухонний стіл після вечері, коли Соня вже пішла малювати, і поклав руки перед собою — точнісінько, як мама, коли збирається говорити про щось важливе.

— Мамо. Ти будеш з ним зустрічатись?

— Ми... спілкуємось.

— Я не про це. — Данило дивився на неї. — Ви будете разом? Як... ну. Ти розумієш.

Ірина зітхнула.

— Ми ще нічого не вирішили, Данило. Це все поступово.

— А якщо — так? Якщо будете разом?

Вона дивилась на сина.

— Тоді я вам скажу. Чесно. Не буду приховувати.

— Він приходитиме до нас?

— Поки що і так приходить. Катя приходить.

— Це Катя. — Данило відвів очі. — Катя — нормально.

— А він?

Пауза.

— Він теж нормально, — сказав Данило нарешті, але в цьому «нормально» було щось, що не зовсім відповідало слову. — Просто... тато ж теж є. Тато ж не зник.

Ірина зрозуміла. Вона взяла руку Данила — тієї самої форми, що й Андрієві, тільки менші й тепліші.

— Тато є, і тато буде. — Вона говорила рівно, дивлячись сину в очі. — Те, що я спілкуюсь з іншою людиною, не змінює того, що Андрій ваш батько.

— Але він житиме з нами?

— Хто?

— Максим.

— Ні, Данило. Ніхто нікуди не переїздить. Нічого не міняється в нашому домі.

Данило думав.

— А ти любиш його? — запитав він тихо.

Ірина завмерла на мить.

— Мені з ним добре, — сказала вона чесно. — Поки — так.

Данило кивнув.

— Ладно, — сказав він. Встав. — Але скажи мені першому, якщо щось зміниться.

— Скажу. Обіцяю.

Він пішов. Ірина сиділа і дивилась у порожній стіл.

Дитяча ревнощі — це не злість. Це страх. Страх втратити те, що є, або отримати щось незрозуміле замість. Данило не проти Максима — він за себе. За свій звичний світ.

Вона розуміла це.

Соня, на відміну від брата, не запитувала нічого. Вона просто за тиждень підійшла до Максима, коли він сидів на кухні, і поставила перед ним малюнок.

— Це тобі, — сказала вона.

На малюнку — чотири фігури під великим деревом. Мама в синій сукні, хлопець з м'ячем, маленька дівчинка і висока темноволоса фігура.

— Хто це? — запитав Максим.

— Ти. — Соня показала пальцем на темноволосу фігуру. — А це Катя. Ми всі разом. Я намалювала сонце.

Максим дивився на малюнок. Ірина спостерігала з-за спини — вона щойно зайшла і зупинилась.

— Дякую, — сказав він. І це «дякую» звучало трохи по-іншому, ніж зазвичай.

— Тобі подобається?

— Дуже.

— Тоді збережи. — Соня задоволено кивнула і пішла далі.

Максим ще якийсь час дивився на малюнок. Потім підняв очі на Ірину.

— Вона щойно мене прийняла, — сказав він тихо.

— Так.

— Сім-річна дитина зробила те, що дорослі бояться.

— Вона не бачить причини боятися.

— Може, вона права.

Ірина підійшла, взяла малюнок. Подивилась на чотири фігури під деревом.

Під деревом виросло сонце — велике, жовте, в Сониному стилі — і промені від нього падали на всіх однаково.

Сонячна рівність. Дітьми намальована.

— Вона права, — сказала Ірина тихо. — Але нам потрібен час.

— У нас є час, — відповів він.

Вона поклала малюнок на стіл.

Данило стоїть у дверях і чекає. Соня малює сонце. Катя привезла равлика. Максим прийшов із грилем і залишився з кавою.

Все поступово.

Якщо діти — і проти, і за, то значить, вони живі. Значить, їм не байдуже.

І це — вже добра основа.