Розділ 21. Повернення минулого

Ольга приїхала з Польщі в кінці травня.

Ірина дізналась про це не від Максима — від Соні, яка прийшла зі школи і з ходу оголосила:

— Мамо, у Каті сьогодні мама приїхала. Вона дуже красива. І у неї рожева валіза.

Ірина поставила чашку на стіл.

— Рожева?

— Рожева, з колесами і ще на ній наліпки. — Соня говорила швидко, як завжди, коли переповнена новинами. — Катя дуже раділа. Вона плакала від радості. А потім сміялась.

— Це добре.

— Так. — Соня посіла місце на стільці. — Тільки Катя сьогодні не змогла зі мною після школи, бо вони пішли разом. З мамою і татом.

— Всі три?

— Так. — Соня задумалась на секунду. — Вони ж тепер знову разом?

— Не знаю, сонечко. Не наше питання.

Соня прийняла це з дитячою практичністю.

— Ладно. Тоді я малюю.

Вона пішла. Ірина сиділа на кухні і думала.

Ольга приїхала. Катина мама. Максимова колишня дружина. Жінка, яку він описував як теплу і відкриту, яка потребувала гучно і свято. Жінка, з якою він прожив кілька років і яку зрозумів надто пізно.

Ірина взяла телефон. Думала хвилину. Написала: «Чула, що приїхала Катина мама. Як Катя?»

Відповідь прийшла через пів години — довго для нього.

«Добре. Рада».

«А ти?»

Більш довга пауза.

«Не знаю ще».

Ірина дивилась на «не знаю ще» і відчувала, що не знає, як правильно на це реагувати. Питати — втручатись. Мовчати — відстороненість. Між ними ще не було того рівня близькості, на якому «розкажи мені все» звучить природно, а не нав'язливо.

Вона написала: «Якщо захочеш — я тут».

Він не відповів.

Вони не бачились два дні.

На третій він зайшов сам — ввечері, коли вже стемніло. Виглядав втомлено, не так, як зазвичай — не зосереджено, а ніби несучи щось.

— Заходь, — сказала вона.

— Я ненадовго.

— Кава?

— Так.

Він сів. Вона поставила каву.

— Вона хоче переїхати назад, — сказав він нарешті.

— Ольга?

— Так. — Він тримав чашку обома руками. — Каже, що Польща — не її. Каже, що хоче бути поруч з Катею. — Пауза. — Каже, що хоче спробувати ще раз.

Ірина мовчала.

— Ти що думаєш про це? — запитала вона обережно.

— Я думаю, що це складно. — Він відклав чашку. — З одного боку — це Катина мама. Якщо вона буде тут — Катя буде щасливіша. — Пауза. — З іншого...

Він не закінчив.

— З іншого — ти вже живеш своє нове, — тихо сказала Ірина.

— Так. — Він подивився на неї. — Я не хочу повертатись до неї. Я хочу, щоб ти це знала.

— Знаю. — Вона дивилась на нього. — Але Катя...

— Катя не є причиною жити разом, якщо не живеш. Вона це теж розуміє — рано чи пізно зрозуміє. Я не хочу знову давати дочці приклад двох людей, які терплять.

Ірина кивнула.

— Ти говорив з Ольгою?

— Говорив. Сказав, що хочу, щоб вона жила в Києві і бачилась з Катею скільки хоче. Але ми — ні.

— Як вона?

— Не задоволена. Але — прийняла.

Тиша.

— Максиме. — Ірина дивилась на нього. — Ти впевнений?

— Так.

— Без «може» і «треба подумати»?

— Без. — Він дивився на неї прямо. — Я вже подумав.

Вона видихнула.

— Мені незручно, — сказала вона чесно. — Від того, що вона є, і від того, що мені це важливо.

— Чому незручно?

— Бо ми — ще нічого. А я вже переживаю.

— Ми вже щось, — сказав він спокійно. — Не «нічого».

Ірина дивилась на нього.

— Що?

— Ти тримала мою руку п'ять днів тому. — Просто. — Це вже щось.

Вона не відповіла, але відчула, як тепло піднімається в грудях — те саме незручне, страшне, живе тепло.

— Залишишся на каву? — запитала вона нарешті.

— Катя чекає.

— Зателефонуй їй. Скажи, що ще трохи.

Він подивився на неї.

— Добре, — сказав він.

Вони сиділи ще годину — говорили, не говорили. Вона розповіла про якусь дрібницю з роботи, він слухав. Він сказав щось про будинок, вона кивала. Просто так, без причини — просто бути поруч.

Коли він пішов, вона закрила двері і постояла хвилину.

Думала: ось воно. Не «ніби» і не «майже». Просто — він є. І вона є.

І чомусь від цього було не страшно. А якось — просто.