Розділ 20. Я не твій колишній

Вона зателефонувала йому.

Не написала — зателефонувала. Це саме по собі вже щось означало. Він відповів після другого гудка.

— Слухаю.

— Це Ірина.

— Знаю. — Пауза. — Що трапилось?

— Нічого. — Вона сиділа на кухні, пізно, вже після десяти. — Мені треба поговорити.

— Зараз?

— Якщо можеш.

— Можу.

Коротка пауза. Потім він сказав:

— Спускайся. Я під твоїм будинком.

Ірина трохи завмерла.

— Ти... що?

— Я проїжджав. Думав зайти, але не знав, чи варто. — Голос рівний. — Стою тут вже двадцять хвилин.

Двадцять хвилин. Він стояв під її будинком двадцять хвилин і не зайшов, не написав — просто стояв.

— Добре, — сказала вона. — Зараз.

Вона вийшла в куртці поверх домашнього. Він стояв біля лавки — руки в кишенях, дивився на неї, коли вона виходила.

— Ходімо, — сказав він. — Тут є лавка в кінці вулиці.

Вони пішли. Тихо. Травневий вечір, сухий і трохи прохолодний, пахло тополями і чиїмось барбекю де-не-де.

Сіли на лавці під каштаном — старим, велетенським, який, мабуть, знав тут кожного мешканця за останні п'ятдесят років.

— Я хочу вибачитись, — сказала Ірина.

— За що?

— За те, що сказала. «Зробила помилку». Це було несправедливо.

Він мовчав.

— Я злякалась, — продовжила вона. — Не тебе. Себе. Того, що починаю звикати. Того, що стало добре. — Вона дивилась перед собою. — Я вже знаю, що буває після «добре». Знаю, як це закінчується.

— Іро.

Вона обернулась.

— Я не твій колишній, — сказав він.

Три слова. Прості, без зайвого.

— Знаю.

— Я не думаю, що знаєш. — Він повернувся до неї — теж, як і вона, дивився перед собою, але тепер обернувся. — Тому що якби знала — ти б не переносила на мене те, що він зробив.

Ірина мовчала.

— Ти сказала «помилка». — Голос у нього був тихий, але твердий. — Я думав про це весь тиждень. І знаєш, що я зрозумів? Ти налякалась не мене. Ти налякалась власного відчуття. Того, що воно реальне.

— Може.

— Не може. Так.

Вони мовчали. Десь далеко проїхала машина.

— Я теж боюсь, — сказав він нарешті.

Ірина подивилась на нього.

— Ти?

— Думаєш, я не боюсь? — Він трохи скривився. — Я три роки один. Я звик. Мені зручно одному. І тут з'являєшся ти, і тебе важко не помічати, і я... — він зупинився, — ...не знаю, що з цим робити, Іро. Але відштовхувати — теж не хочу.

— Максиме.

— Слухаю.

Вона взяла його за руку. Просто так — взяла і тримала. Не нічого більше. Просто — тримала.

— Я не хочу тебе відштовхувати, — сказала вона тихо. — Я просто ще не знаю, як інакше.

Він перевернув її руку і стиснув у відповідь. Долоня тепла і тверда, і в цьому контакті було щось таке просте і таке важливе, що Ірина відчула, як щось у ній трохи розпускається — як вузол, який давно не чіпали.

— Тоді вчимось разом, — сказав він.

Вони сиділи під каштаном і дивились на нічну вулицю. Руки — разом. Тиша — та, яка не потребує заповнення.

— Скажи мені одну річ, — сказала вона нарешті.

— Яку?

— Навіщо стояв двадцять хвилин?

Він помовчав.

— Бо не знав, чи варто іти. Але й іти додому не міг.

— Чому?

— Бо ти там. — Просто. Як всі його відповіді. — Ти вже там, Іро. В моїй голові.

Ірина дивилась на нього.

Вона теж могла б сказати. Що він вже там. В її голові, в її ранках, в її «дзінь» о шостій тридцять, яке стало трохи менш приговором після того, як він з'явився.

Вона не сказала — поки. Але стиснула його руку міцніше.

Цього поки вистачило.