Розділ 19. Ти такий самий

Тиждень пройшов у крижаній ввічливості.

Максим зателефонував двічі — по роботі, чітко, по суті. Ірина відповідала так само. Він більше не заходив «просто так». Катя і Соня продовжували дружити, але дівчатка тепер зустрічались у школі або у дворі — без вечорів у квартирі і спільних обідів.

Ірина переконувала себе, що так краще. Що вона зробила правильно. Що ще рано, що діти, що страх.

Але страх тепер виглядав інакше — не той, попередній, від «а раптом буде боляче». Цей був інший. Тупий, постійний, схожий на відчуття людини, яка залишила щось важливе в іншому місті і знає, що назад не повернеться.

Олена мовчала. Це було гірше за будь-які слова.

Андрій приїхав у середу без попередження — знову.

Цього разу Ірина відчинила двері і просто закрила очі на секунду. Вдихнула.

— Андрій. Ти домовлявся на вихідні.

— Я знаю. Але я проїжджав...

— Ти живеш на Позняках.

— Іро. — Він увійшов — вона знову не зупинила. — Мені треба з тобою поговорити.

— Вдруге цього місяця.

— Так.

Діти були вдома — Данило в кімнаті, Соня спала (вже пізно). Ірина провела його на кухню, залишила двері відчиненими.

— Слухаю, — сказала вона.

Андрій сів. Він виглядав не зовсім звично — трохи нервово, трохи рішуче, поєднання, яке зазвичай у нього передувало важливій розмові.

— Я хочу спробувати, — сказав він.

Ірина підняла очі.

— Що?

— Нас. Знову. — Він дивився на неї рівно. — Я думав про це довго. Я зробив висновки. Я розумію, де помилявся. Я не той самий, Іро.

Тиша.

Ірина дивилась на нього.

— Андрій.

— Я знаю, що ти скажеш.

— Я не думаю, що знаєш.

Він замовк.

— Ти хороший батько, — сказала вона. — Діти тебе люблять. Я вдячна тобі за це — щиро. — Вона склала руки. — Але ми скінчились. Не через образу. Просто — скінчились.

— Ти впевнена?

— Так.

— А якщо ти зараз просто закрита? Після всього?

Ірина подивилась на нього. Щось у ній зрушило — і це не було злість, скоріше щось холодне і ясне.

— Ти такий самий, — сказала вона тихо.

— Що?

— Ти кажеш, що змінився. Але ти все одно приходиш без попередження. Все одно сподіваєшся, що я відкрию двері. Все одно пояснюєш мені, що я «просто закрита» — ніби знаєш краще за мене, що зі мною відбувається. — Вона не підвищувала голосу. — Це і є ти, Андрію. Ти не змінився.

Він мовчав.

— Я не кажу це, щоб образити, — продовжила вона. — Я кажу, тому що це правда. І ти заслуговуєш на правду. — Вона підвелась. — Нам не треба бути разом, щоб добре виховувати дітей. Ми і так справляємось.

Андрій ще якийсь час сидів. Потім встав.

— Ти закохана в когось, — сказав він. Не питаючи — констатуючи.

Ірина не відповіла.

— Добре, — сказав він нарешті. — Ти права.

Він пішов. Цього разу справді просто пішов.

Ірина стояла на кухні й відчувала дивну суміш: полегшення і щось схоже на розпач. Не через Андрія — через власне слово. «Закохана».

Вона не відповіла. Але могла б.

Пізно ввечері, вже в ліжку, вона думала про те, що сказала: «ти такий самий». І раптом зрозуміла, що це — те, чого вона боялась у Максимові. Що він теж виявиться «таким самим». Що врешті-решт — всі однакові: приходять, обіцяють, йдуть.

Але Максим не обіцяв. Він просто — був.

І вона його відштовхнула.

«Я думаю, що вчора зробила помилку». Власні слова прозвучали тепер по-іншому.

Помилка — це справді було. Тільки не вчора.