Розділ 18. Помилка

Вона написала «так» вранці.

Коротко: «Так. Ти вирішуєш куди».

Він відповів через двадцять хвилин: «Субота. О сьомій. Вдягнись тепло».

«Куди ми йдемо?»

«Побачиш».

Ірина дивилась на це «побачиш» і думала: зазвичай непередбачуваність її роздратовувала. Зараз — ні.

Субота прийшла теплою і сонячною. Діти поїхали до бабусі Надії Петрівни — старенької сусідки, яка любила Соню й Данила з тією особливою теплотою літніх самотніх людей, і всі три отримували від цього задоволення.

О сьомій вечора Максим приїхав. Він виглядав... по-іншому. Не по-робочому. Темна сорочка, інакша куртка. Не надто, не красунчик — просто людина, яка одяглась, бо є причина.

— Куди ми? — запитала вона знову.

— Концерт. — Він назвав ім'я — місцевий камерний оркестр, зал у центрі, вечір класичної музики. — Ти казала, що давно не слухала нічого живого.

Вона справді казала — колись, між іншим, у якійсь розмові. Він запам'ятав.

— Ти слухаєш класику? — запитала вона.

— Ні. Але для тебе можна спробувати.

У цьому «для тебе» не було нічого зайвого. Просто факт.

Вони сиділи поруч у старому залі з гарною акустикою — стулці були жорсткі, програмка на коліні, оркестр на сцені. Скрипки заповнили повітря чимось таким, від чого важко дихати — не боляче, а навпаки. Ірина слухала і думала, що давно не сиділа отак — не рухалась, не планувала, не контролювала. Просто — слухала.

У перерві вони вийшли в фойє.

— Ну? — запитала вона.

— Краще, ніж я думав, — відповів він чесно.

— Є щось конкретне?

— Перша частина. — Він помовчав. — Вона звучить як щось, що нарощується. Ніби ти будуєш поверх за поверхом.

— Ти навіть у музиці бачиш будівництво.

— Напевно, так.

Вона засміялась. Він теж — коротко, але по-справжньому.

Вони стояли з бокалами соку — він не пив алкоголь за кермом — і говорили. Не про роботу, не про дітей. Про речі, які виплили самі: які книги він читає (технічна література і зрідка — детективи), де вона хотіла б побувати (Португалія, чомусь завжди Португалія), що він думає про старі будівлі (з повагою, але рівно стільки, щоб не заважала прагматичність).

Коли повернулись у зал, він поклав руку на спинку її крісла — не навколо неї, просто на спинку. Але вона відчула це.

Другу частину вона слухала інакше.

Після концерту вони йшли пішки — повільно, без причини поспішати. Місто увечері було тихішим, ніж вдень, і ліхтарі лягали на тротуар рівними квадратами.

— Мені сподобалось, — сказала вона.

— Я радий.

— Я мала на увазі — загалом. Не тільки концерт.

Він подивився на неї.

— Я теж.

Вони зупинились біля її під'їзду. Ірина дивилась на нього і думала, що зараз той момент, який вона одночасно хотіла і боялась. Він стояв поруч і не квапився — просто чекав.

Вона встала на носки і поцілувала його.

Коротко, ледь — просто губи, тепло і дуже тихо. Не пристрасть, не драма. Просто відповідь.

Він не рухнувся відразу. Потім поклав руку їй на щоку — так само обережно, так само тихо.

— Іро, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я знаю, що говорила про стіни і про страх. — Вона дивилась на нього знизу. — Але сьогодні мені захотілось.

Він дивився на неї кілька секунд.

— Добре, — сказав він нарешті. Тихо і дуже рівно. — Але я хочу, щоб ти знала: я не граю.

— Знаю.

— І якщо ти вирішиш, що це помилка...

— Я не вирішила.

Він кивнув. Відступив на крок.

— До завтра.

— До завтра.

Вона зайшла до під'їзду і піднімалась пішки на п'ятий, і серце стукало дивно — не від страху. Просто — живо.

Помилка відбулась завтра.

Не від нього — від неї.

Вранці зателефонував Андрій. Звичайний дзвінок — хотів домовитись про дітей на наступні вихідні. Ірина відповіла, домовилась, все чітко. Але потім він запитав:

— Ти добре виглядала минулого тижня, коли забирала Соню. Щось трапилось?

— Що значить «трапилось»?

— Ти по-іншому виглядала. Якось... — він зробив паузу, — ...легше.

Ірина не відповіла.

— Іро. Ти з кимось познайомилась?

— Це не твоє питання.

— Ти права. — Він помовчав. — Я просто... радий за тебе. Якщо так.

Вона поклала трубку і довго дивилась у вікно.

Потім взяла телефон і написала Максиму: «Нам треба поговорити».

Він відповів одразу: «Що трапилось?»

«Нічого. Просто треба подумати разом».

«Добре. Коли?»

«Сьогодні ввечері».

Але ввечері, коли він прийшов, Ірина зробила те, що потім довго собі пробачити не могла. Вона сказала:

— Я думаю, що вчора зробила помилку.

Він подивився на неї. Спокійно.

— Поясни.

— Я не готова. Я думала, що готова, але... діти, робота, і взагалі — це занадто швидко.

— Ірино.

— Я не кажу «ніколи». Я кажу — зараз не час.

Він мовчав кілька секунд. Дивився на неї так, ніби читав щось — не те, що вона говорила, а щось за цим.

— Це ти так думаєш, — сказав він нарешті, — чи це те, що тебе навчили думати?

Вона не відповіла.

— Добре, — сказав він. — Добре, Іро. Я почув.

Він пішов. Без злості. Без грюкання дверима. Просто — пішов.

І вона стояла в порожній кухні і думала: от і добре. От і правильно.

Але серце стукало як неправильно.