Розділ 17. Занадто добре

Травень у Києві — це не просто місяць. Це стан. Коли каштани вже відцвіли, але залишили після себе той особливий запах, від якого хочеться сповільнитись, і небо стає таким синім, що навіть бухгалтери піднімають голову від паперів.

Ірина піднімала голову частіше, ніж раніше.

Вони бачились кілька разів на тиждень — іноді по роботі, іноді просто так. Він заходив по Катю і залишався на каву. Вони разом забирали дітей з якоїсь секції і йшли пішки, бо погода дозволяла. Іноді писали ввечері — коротко, кілька речень, не про важливе, просто так.

«Данило сьогодні забив перший гол».

«Катя принесла додому равлика. Каже, буде жити в нас».

«Рівлик — не найгірший вибір. Він тихий».

«Ти ніколи не мав домашніх тварин?»

«Собаку. Давно. Добра тварина. Не дзвонить в офіс і не запізнюється з документами».

«Це натяк?»

«Це факт».

Ірина перечитувала ці повідомлення і думала, що це найбезглуздіший жарт, який вона чула за рік, і при цьому він її смішив. Це теж було з розряду «занадто добре».

Олена спостерігала все це з виглядом садівника, який посадив насіння і чекає, коли воно проростатиме.

— Ти зараз щаслива? — запитала вона одного дня. Обережно, ніби торкалась чогось крихкого.

— Я в порядку.

— Іро.

— Льоно. — Ірина підняла очі. — Я не знаю, що це таке. Ще.

— Але щось є?

Пауза.

— Щось є, — визнала вона нарешті.

Олена посміхнулась — тихо, без тріумфу.

— Добре.

— Це не обов'язково добре.

— Чому?

Ірина відклала ручку.

— Бо занадто добре — це майже завжди попередження. Я знаю цей стан. Коли все складається, коли починаєш відчувати, що можна довіряти, що, може, цього разу інакше. — Вона дивилась кудись у бік вікна. — А потім виявляється, що ти прогавила момент, коли треба було зупинитись.

— Або виявляється, що цього разу справді інакше.

— Або так, — тихо погодилась Ірина.

Того вечора він зайшов несподівано — вже пізно, о восьмій, коли діти майже лягали.

— Вибач. — Він стояв у дверях. — Катя забула зошит.

— Заходь.

Він зайшов. Ірина пішла до Сониної кімнати, де Катя залишила свої речі, і поки шукала — почула, як з кімнати Данила долинають голоси. Зупинилась.

— ...а ти взагалі будуєш? — Данило. Цікавий голос, не байдужий.

— Будую, — відповів Максим.

— А великі будівлі?

— Різні. Зараз — великий житловий комплекс, де буде кілька башт.

— Баштів? Скільки?

— Три. По шістнадцять поверхів.

— Це скільки квартир?

— Багато. Близько трьохсот.

— Ого. — Пауза. — А ти вирішуєш, як вони виглядатимуть?

— Разом з архітектором. Але так, маю вплив.

— Клас, — сказав Данило. Просто «клас» — але в цьому слові була повага.

Ірина знайшла зошит і повернулась у коридор. Максим стояв у дверях Данилової кімнати, хлопець показував йому щось у ноутбуці — схоже на план або схему.

— Мамо, Максим каже, що я міг би бути архітектором, — оголосив Данило.

— Міг би, — підтвердив Максим без перебільшення.

Ірина дивилась на цю сцену — і раптом відчула щось таке, чого не відчувала, мабуть, дуже давно. Щось тепле і страшне одночасно.

Данило ніколи не говорив так з Андрієм. Андрій приходив, і вони говорили про футбол і мультфільми, і Данило відповідав ввічливо. Але оце «клас» — з повагою до людини, а не до батьківського авторитету — такого не було.

Вона відвернулась і пішла на кухню.

Максим прийшов за кілька хвилин. Взяв зошит, який вона поклала на стіл.

— Дякую.

— Він цікавий хлопець, — сказав Максим. — Твій Данило.

— Знаю. — Вона тримала рушник у руках і дивилась на столешню. — Він рідко відкривається з незнайомими.

— Я вже не зовсім незнайомий.

— Так.

Мовчання.

— Іро.

Вона підняла очі.

Він стояв на відстані кількох кроків і дивився на неї так, як ніколи раніше не дивився — відкрито, без жодного фільтру, без тієї стриманості, яка завжди була між ними.

— Я хочу тебе запросити. — Він сказав це просто. — Не з дітьми. Вдвох. Куди хочеш — ти вирішуєш.

Ірина дивилась на нього.

Ось воно.

Ось той момент, до якого вона підходила і відходила кілька тижнів. Той момент, після якого «залишатись, як є» вже не вийде.

— Максиме, — почала вона.

— Я знаю, — сказав він. — Ти зараз скажеш, що треба подумати. Або що не час. Або щось подібне. — Він не казав цього з докором — просто. — Я не квапитиму. Але хочу, щоб ти знала.

Ірина мовчала.

— Я скажу тобі завтра, — сказала вона нарешті.

— Добре.

Він взяв зошит і пішов до дверей. Зупинився.

— Іро. — Не обернувся. — Я не жду від тебе нічого, крім чесної відповіді.

Він пішов.

Вона стояла на кухні і чула, як закриваються двері, і думала: «нічого, крім чесної відповіді».

Як проблема. Вона ж знала, яка чесна відповідь.

Вона хоче сказати «так».

І саме це і є найстрашніше.