Розділ 16. Майже сім'я

Все почалось із грилю.

Максим сказав, що в нього є гриль і немає куди його поставити — він живе в квартирі, а не в будинку, і гриль стоїть у кутку балкону і «займає місце і нікому не потрібен». Ірина не дуже розуміла, яке це стосується її, поки він не запитав, чи є в неї двір.

— Є, — сказала вона. — Маленький, але є. Спільний з будинком.

— Можна запросити дітей, зробити шашлик.

Ірина помовчала.

— Максиме. Ти пропонуєш прийти до мене з грилем і смажити шашлик у дворі?

— Так.

— Для дітей.

— Для дітей.

Вона дивилась у вікно кухні. Думала. Думала про ніч після середи і свій страх. Думала про те, що це просто шашлик.

— Добре, — сказала вона.

Так само, як і більшість його авантюр, ця виявилась непростою в організації — він привіз гриль у неділю вранці, і вони з Данилом разом тягнули його через двір, поки Соня і Катя бігали навколо й давали поради. Данило виглядав серйозним помічником; Максим давав йому конкретні завдання, і хлопець виконував — уважно, без капризів.

— Тату, а Данило може навчити мене кидати м'яч? — запитала Катя.

— Питай Данила.

— Данило! — Катя переключилась миттєво. — Ти мене навчиш?

Данило подивився на неї. Потім на маму. Потім назад на Катю.

— Добре. Але спочатку шашлик.

— Логічно, — погодилась Катя.

Ірина сиділа на лавці і дивилась на все це. Данило і Максим разом поралися біля грилю — хлопець, схоже, цікавився, як це працює, а Максим пояснював без зверхності, просто і конкретно. Дівчатка бігали. Ввімкнули музику — десь зі старого телефону Максима, якась пісня, яку Ірина пам'ятала ще зі студентських часів.

Вона налила собі чаю і думала: ось так виглядає «майже».

Майже родина. Майже свято. Майже те, про що ти забула мріяти.

Не справжнє — але схоже. І від цієї схожості було і тепло, і незручно.

— Вони зупиняться, якщо зазнятись? — Максим сів поруч. Гриль уже горів, Данило дивився за ним.

— Хто?

— Ці двоє. — Він кивнув на дівчаток. — Вони говорять вже дві години без зупину.

— Ні, — відповіла Ірина. — Вони зупиняться, коли поїдять. А потім почнуть знову.

— Де вони беруть стільки слів?

— Я теж хочу знати.

Він трохи усміхнувся.

Вони сиділи поруч — не дуже близько, але й не на відстані офіційних зустрічей. Десь між ними. Плече до плеча, майже — якщо він трохи зміститься. Або вона.

Ніхто не зміщувався.

— Ти відпочиваєш взагалі? — запитав він.

— Що значить «відпочиваєш»?

— Ну — без роботи, без дітей. Для себе.

Ірина подумала.

— Іноді. Книга, кава вранці — якщо ніхто не прокидається раніше за мене.

— Це не відпочинок. Це крадькома.

Вона засміялась.

— Влучно.

— Коли в тебе востаннє було щось тільки для тебе?

Ірина намагалась пригадати. Насправді намагалась.

— Рік тому, мабуть. Їздила до мами у Вінницю на тиждень — діти були в таборі. Гуляла, читала.

— Рік.

— Це не так мало.

— Мало. — Він сказав це без докору. — Ти постійно для когось. Або для дітей, або для клієнтів.

— А для кого ти?

— Для Каті. — Він помовчав. — І для об'єктів.

— Значить, ми обоє в одній ситуації.

— Може. — Він подивився на дітей. — Але я хоча б це визнаю.

— Я теж визнаю.

— Ти визнаєш і нічого не робиш. Це інше.

Ірина повернулась до нього.

— Тобі не здається, що ти занадто добре мене знаєш для людини, з якою ми знайомі місяць?

Він не відвів погляду.

— Може, деяких людей видно відразу.

— Або ти дуже спостережливий.

— Обидва варіанти.

Шашлик запах добре — тим запахом, який завжди асоціюється з чимось більшим, ніж просто м'ясо. З літом, з теплом, з тими моментами, коли нікуди не треба поспішати.

Данило підійшов із видом знавця:

— Ще п'ять хвилин.

— Ти точно знаєш? — запитав Максим.

— Я дивився. По кольору вже.

— Молодець.

Данило трохи вирівнявся. Це «молодець» — коротке, без зайвого цукру — лягло інакше, ніж те, яке дорослі кидають машинально. Ірина це помітила.

Вони їли на лавці у дворі, і Соня розповідала щось, розмахуючи виделкою, і Катя вставляла свої репліки, і Данило мовчки їв і іноді кидав коротку репліку, яка всіх смішила. Максим їв і дивився на дітей. Ірина їла і думала, що якщо зробити з цього фото — воно виглядало б як щось. Не ніщо.

Після того, як діти побігли гратись, вона прибрала зі столу, і Максим допомагав — мовчки, без питань «куди покласти», просто брав і відносив.

— Дякую за ідею, — сказала вона.

— З грилем?

— З грилем, зі шашликом. За день.

— Не треба дякувати. — Він зняв кришку з грилю, щоб охолов. — Мені теж було добре.

Ірина дивилась на нього.

— Максиме. — Вона сама не знала, навіщо починає. — Я хочу сказати, що... мені добре з тобою. Мені зручно. І це мене трохи лякає.

Він не здивувався. Дивився на неї спокійно.

— Знаю.

— Звідки?

— Бо я бачу тебе. — Просто. Без пафосу. — І мені теж добре. І мені теж трохи незручно від цього.

Тиша.

— Що ми з цим робимо? — запитала вона тихо.

Він подумав.

— Нічого. Поки що. — Він відвів очі. — Просто залишаємось, як є.

«Залишаємось, як є» — і в цьому не було відмови, але й не було кроку вперед. Просто — є. Просто поруч.

Ірина кивнула.

Може, це правильно. Може, «просто є» — це вже достатньо.

Поки що.